Іван Карпович Тобілевич, знаний під творчим псевдонімом Іван Карпенко-Карий — видатний український письменник, драматург, актор і театральний діяч кінця XIX — початку XX століття. Він належить до блискучої плеяди корифеїв українського професійного театру разом з Марком Кропивницьким, Миколою Садовським і Панасом Саксаганським. Творчість Карпенка-Карого стала важливою віхою в розвитку національної драматургії і театрального мистецтва. Його п’єси, сповнені глибокого психологізму, філософічності, соціальної гостроти, підняли українську драму на якісно новий рівень. А створені ним як актором сценічні образи увійшли до золотого фонду українського театру.
Дитинство і юність
Іван Карпович Тобілевич народився 29 вересня 1845 року в селі Арсенівка Єлисаветградського повіту (нині Новомиргородський район Кіровоградської області) в родині збіднілого дворянина Карпа Адамовича Тобілевича. Батько служив управителем поміщицьких маєтків, а мати, Євдокія Зиновіївна, була простою селянкою-кріпачкою.
Попри матеріальну скруту, батьки змогли дати синові початкову освіту. У 1859 році Іван з відзнакою закінчив Бобринецьке чотирикласне повітове училище. З 14 років він змушений був піти працювати, аби заробляти на життя. Майже два десятиліття Тобілевич прослужив у різних канцеляріях — від писаря до секретаря поліцейського управління.
У 1865-1868 роках Іван Карпович працював у Єлисаветградському повітовому суді, потім у міській поліції, а згодом у Херсоні став секретарем поліцейського управління. Там він познайомився і потоваришував з колишнім членом Кирило-Мефодіївського братства, соратником Тараса Шевченка Дмитром Пильчиковим. Під його впливом Тобілевич захопився читанням прогресивної літератури.
Початок творчого шляху
Ще з початку 1860-х років Іван Карпович брав активну участь в аматорському театральному русі. У Бобринці він був одним з організаторів драматичного гуртка, де виступав як актор, режисер і керівник, граючи в п’єсах Котляревського, Квітки-Основ’яненка, Гоголя, Островського, Шекспіра та інших.
Після переїзду до Єлисаветграда Тобілевич активно долучився до культурно-громадської діяльності. Він став одним із засновників місцевого товариства поширення грамотності, ініціював відкриття ремісничо-грамотної школи для дітей з бідних родин. Кошти на її утримання збирали зокрема і через вистави аматорського театрального гуртка, учасником якого був Іван Карпович.
Паралельно Тобілевич став членом таємного гуртка, де обговорювали революційно—демократичні праці, читали заборонену в імперії літературу. Саме на засіданнях гуртка він представив на розгляд товаришів свої перші твори — оповідання “Новобранець” (1881) і драму “Бурлака” (1883).
У 1881 році помирає перша дружина Івана Карповича — Надія Тарковська. На її честь він називає хутір поблизу Єлисаветграда, на землі, отриманій у посаг, — “Надія”. Нині це меморіальний музей-заповідник Карпенка-Карого.
Заслання і повернення
Громадсько-політична активність Тобілевича призвела до репресій з боку влади. У 1883 році він був визнаний політично неблагонадійним і звільнений зі служби за зв’язки з нелегальним гуртком. А в травні 1884 його вислали під нагляд поліції до Новочеркаська.
У засланні Іван Карпович одружився вдруге — з Софією Дітковською, хористкою трупи Михайла Старицького. Аби забезпечити сім’ю, він працював ковалем, а згодом відкрив власну палітурну майстерню. Там же завершував роботу над п’єсами “Бурлака” і “Безталанна”, розпочатими ще в Єлисаветграді.
Навесні 1887 року Тобілевичу дозволили повернутися в Україну, але ще до кінця 1888 він лишався під наглядом на хуторі “Надія”. Здобувши громадянські права, Іван Карпович приєднався до трупи свого брата Панаса Саксаганського. До кінця життя він активно працював у театрі як актор, режисер і драматург.
У 1897 на з’їзді сценічних діячів у Москві Карпенко-Карий через брата виступив із запискою, де пристрасно писав про тяжке безправне становище українського театру під імперським гнітом. У 1900-1904 роках він створив і очолював власну трупу, яка продовжила традиції театру корифеїв.
У 1906 році в драматурга виявили рак печінки. Сподіваючись на допомогу німецьких лікарів, він вирушив на лікування до Берліна. Але хвороба перемогла — 15 вересня 1907 року Іван Карпенко-Карий відійшов у вічність. Згідно із заповітом, його поховали на хуторі “Надія”, який згодом став державним музеєм-заповідником.
Драматургічний доробок
Літературна спадщина Івана Карпенка-Карого налічує 18 завершених оригінальних п’єс, які охоплюють широкий жанровий діапазон: психологічні і соціально-побутові драми, трагедії, історичні хроніки, сатиричні і ліричні комедії, мелодрами, водевілі, фарси. Його драматичні твори вражають тематичним розмаїттям, глибоким психологізмом, соціальною гостротою, філософічністю, зв’язками зі світовою літературною традицією.
Серед найвідоміших п’єс драматурга:
“Бурлака” (1883) — про тяжку долю селянської родини. “Безталанна” (1884) — мелодрама про трагічне кохання сільської дівчини. “Бондарівна” (1884) — драма про кріпацтво і панську сваволю.
“Розумний і дурень” (1885) — сатирична комедія про чиновницьке середовище. “Мартин Боруля” (1886) — комедія про прагнення сільського багатія отримати дворянство. “Сто тисяч” (1889) — трагікомедія про руйнівну силу грошей. “Батькова казка” (1892) — алегорична п’єса про згубність відступництва від свого народу. “Паливода XVIII століття” (1893) — історична трагікомедія з козацьких часів. “Лиха іскра поле спалить і сама щезне” (1896) — історична драма за мотивами народних пісень і дум. “Сава Чалий” (1899) — драма про трагічну долю козацького ватажка. “Хазяїн” (1900) — сатирична драма про сільську буржуазію. “Суєта” (1903) і “Житейське море” (1904) — трагікомедії про духовне зубожіння інтелігенції.
У своїх творах Іван Карпенко-Карий глибоко досліджує соціальні і моральні проблеми сучасного йому суспільства, створює колоритні образи представників різних верств, майстерно відтворює народний побут і характери. У багатьох п’єсах помітні відгомін тогочасних суспільно—політичних процесів, алюзії на українську історію, фольклорні й міфологічні мотиви, філософські роздуми.
Жіночі образи у творах драматурга вирізняються психологічною глибиною, ліричністю, уособлюють кращі людські якості. Карпенко-Карий один з перших в українській літературі створив тип сильної, незалежної жінки, здатної до самопожертви в ім’я високої мети.
Новаторські п’єси митця сповнені глибокого гуманізму, співчуття до знедолених, осуду суспільної несправедливості. Вони ввібрали найкращі здобутки світової драматургії і водночас відкрили нову епоху в розвитку національного театру.
Акторська майстерність
Поряд з літературним даром, Іван Карпович володів і неабияким акторським талантом. Працюючи на сцені з 1889 року і до кінця життя, він створив цілу галерею яскравих сценічних образів — комічних і драматичних, характерних і героїчних.
Найкращі акторські роботи Карпенка-Карого:
Гервасій Гуляницький (“Паливода XVIII століття”) Мартин Боруля (“Мартин Боруля”) Омелько (“Мартин Боруля”) Іван (“Безталанна”) Калитка (“Сто тисяч”) Назар Стодоля (однойменна п’єса Т. Шевченка) Городничий (“Ревізор” М. Гоголя) Барон (“Підступність і кохання” Ф. Шіллера)
Сучасники відзначали особливий акторський стиль Івана Карповича — простоту, правдивість, тонкий психологізм, національний колорит. Його гра поєднувала комізм і ліризм, побутовість і романтичне піднесення, філософську заглибленість.
Значення творчості
Драматургічна спадщина Івана Карпенка-Карого підсумувала майже столітній розвиток нової української драматургії і вивела її на якісно новий естетичний рівень. Продовжуючи реалістичні традиції Григорія Квітки-Основ’яненка, Тараса Шевченка, Марка Кропивницького, він збагатив національний театр творами великої ідейної і художньої сили.
П’єси Карпенка-Карого сповнені глибокого аналізу економічних і моральних проблем свого часу, гострої соціальної критики. Створені ним колоритні типи — сільських глитаїв, чиновників, інтелігентів — відображали складні суспільні процеси пореформеної епохи.
Драматург суттєво розширив жанровий діапазон української драматургії, додав до її арсеналу соціально-психологічну драму, трагікомедію, психологічну мелодраму, історичну хроніку в шекспірівському дусі. Його творчість позначена синтезом кращих здобутків національної і світової драматургічної традиції.
Як актор Карпенко-Карий досяг вершин простоти, правдивості, психологічної глибини, створив неповторні реалістичні образи, що стали класикою української сцени. Його мистецтво поєднало побутовий і романтичний, комічний і трагедійний струмені.
Іван Карпович був і видатним театральним діячем, борцем за права українського театру. Очолюючи трупу корифеїв, він утверджував на сцені принципи реалістичного мистецтва, згуртовував акторів-однодумців, виступав на захист національного театру від утисків влади.
Творча спадщина великого драматурга мала значний вплив на подальший розвиток української драматургії і театру ХХ століття. До неї зверталися корифеї нової української сцени — Марія Заньковецька, Панас Саксаганський, Микола Садовський, а згодом плеяда талановитих акторів наступних поколінь.
Життєвий приклад і творчість Карпенка-Карого надихали драматургів Володимира Винниченка, Миколу Куліша, Івана Кочергу, Олександра Корнійчука. Образ самого митця втілений у фільмах і спектаклях.
Карпенко-Карий і сьогодні лишається неперевершеним майстром українського національного репертуару, чиї твори продовжують успішне сценічне життя. В них глядачі й читачі знаходять злободенні проблеми, живі людські характери, глибокі думки й почуття, красу рідного слова.
Вшанування пам’яті
Ім’ям Івана Карпенка-Карого названо:
- Київський національний університет театру, кіно і телебачення Вулиці і провулки у багатьох містах України Премія НСТДУ за найкращу акторську роботу
Студія “Карпенко-Карий” у Харківському театрі ім. Т. Шевченка (1920—1926); - На батьківщині митця в Кропивницькому діють меморіальний музей і обласний академічний український музично-драматичний театр його імені;
- З 1970 року на хуторі “Надія” проводиться щорічне свято театрального мистецтва “Вересневі самоцвіти”, присвячене дню народження Карпенка-Карого. З 1990 воно має всеукраїнський статус;
- До 150-річчя драматурга у 1995 введено в обіг ювілейну монету і поштову марку з його зображенням. У 2015 монету оновили в серії “Видатні особистості України”;
- Життю і творчості корифея присвячені наукові праці, монографії С. Дурилліна, Л. Стеценко, П. Киричка, Р. Пилипчика, Н. Чечель, В. Бурдуланюка та інших дослідників;
- Образ Карпенка-Карого яскраво втілений на театральній сцені: вистави “Мрія про Тобілевича” В. Фольварочного, “Втрачений рай” за Ю. Щербаком (обидві — Київський театр ім. І. Франка), “І зорі над Берестечком не згасають…” М. Кравця (Рівненський театр) та ін.;
- Трагічний і романтичний образ митця створено в кіно: “Театр і поклонники” (1967, Д. Мілютенко), “Іван Карпенко-Карий. Доля” (1980, Ю. Каморний), “І світ мене не впіймав…” (1983, К. Степанков).
Висновки
Іван Карпенко-Карий — одна з найвизначніших постатей в історії української культури, чия творчість органічно поєднала здобутки національного і світового театрального мистецтва.
Драматургія Карпенка-Карого, сповнена глибокого гуманізму, психологічної правди, соціальної критики, підняла українську драматургію і театр на якісно новий рівень. Створені ним яскраві характери і конфлікти не втрачають актуальності та життєвості і сьогодні.
Як актор Іван Карпович досяг вершин майстерності, втіливши на сцені галерею комічних і трагедійних образів, що стали золотим фондом українського національного репертуару. Його акторський стиль визначався філософською глибиною, психологізмом, органічним поєднанням побутової достовірності та романтичної піднесеності.
Театральна діяльність Карпенка-Карого як режисера, керівника трупи, публіциста була спрямована на розвиток і популяризацію українського театру, відстоювання його прав в умовах імперських утисків.
Особиста доля митця, сповнена драматичних поворотів, гонінь і поневірянь, є взірцем самовідданого служіння рідному народові, відданості високому мистецтву. Його життя і творчість — це ціла епоха в історії національної культури, приклад того, як любов до України здатна перемагати будь-які випробування.
Іван Карпович Тобілевич назавжди увійшов в історію українського театру як один з його корифеїв і засновників, чиє світле ім’я овіяне щирою любов’ю і вдячністю нащадків. Творчий спадок великого драматурга продовжує надихати нові покоління митців сцени продовжувати благородну справу служіння рідному слову і народу.