Іван Нечуй-Левицький — одна з найяскравіших постатей в історії української літератури. Його ім’я стоїть поруч з Тарасом Шевченком, Іваном Франком, Панасом Мирним. Письменник залишив по собі величезну творчу спадщину — романи, повісті, оповідання, п’єси, в яких майстерно змалював життя українського народу. Проте, шлях цього селянського сина до вершин літературної майстерності не був простим. Доля випробовувала митця бідністю, цензурними заборонами, несправедливістю критики. Та попри всі негаразди, Нечуй-Левицький зумів стати одним з корифеїв українського письменства, уславити своє ім’я на віки.
Дитинство та юність письменника
Іван Семенович Левицький (літературний псевдонім — Нечуй) народився 25 листопада 1838 року в селі Стеблів Київської губернії в родині сільського священика. Батько Семен Степанович був освіченою людиною прогресивних поглядів, мав велику домашню бібліотеку. На власні кошти він влаштував школу для селян, де навчився читати й писати і його син Іван. Хлопчик змалку познайомився з історією України, творами Шевченка, Пушкіна, Гоголя.
У сім років Івана віддали на навчання до дядька, який вчителював у Богуславському духовному училищі. Там він старанно вчився, опанував латину, грецьку і церковнослов’янську мови. Успішно закінчивши училище у 1853 році, юнак вступив до Київської духовної семінарії. Тут він захоплювався творчістю класиків української та російської літератури, цікавився фольклором і народним побутом.
Перші літературні кроки
У 1861 році Іван Левицький вступив до Київської духовної академії. Поряд з навчанням, він самостійно вдосконалював свої знання — вивчав французьку і німецьку, щоб читати європейську класику в оригіналі. Саме в студентські роки він почав писати. Зокрема, у 1865 році, працюючи викладачем у Полтавській семінарії, створив повість “Дві московки”. А його перші твори — комедія “Життя пропив, долю проспав” та повість “Наймит Яріш Джеря” з’явилися ще в 60-х.
Після закінчення академії у 1865 році Нечуй-Левицький відмовився від духовної кар’єри. Він викладав у Полтаві, Седльцях та Каліші (нині Польща), а з 1873 року — у Кишинівській гімназії. Там він очолив таємний гурток прогресивних вчителів, пропагував українську літературу, за що потрапив під нагляд жандармерії.
Розквіт творчості
У 1874 році побачив світ роман “Хмари”, а наступного року — драматичні твори “Маруся Богуславка”, “На Кожум’яках”. Справжній розквіт творчості припадає на другу половину 1870-х — початок 1880-х років. Саме тоді з’явилися неперевершені повісті та оповідання з народного життя:
- “Микола Джеря” (1878);
- “Кайдашева сім’я” (1879);
- “Бурлачка” (1880);
- “Не можна бабі Парасці вдержатись на селі” (1874);
- “Благословіть бабі Палажці скоропостижно вмерти” (1875).
У цих творах Нечуй-Левицький показав себе справжнім майстром у змалюванні народних характерів. Спостереження за побутом і звичаями духовенства втілилися у повісті “Старосвітські батюшки та матушки” (1884). Перу письменника належать також комедії “На Кожум’яках” і “Голодному й опеньки м’ясо”.
Останні роки життя
У 1885 році Нечуй-Левицький переїхав до Києва, де повністю присвятив себе літературній творчості. Жив дуже скромно на невелику пенсію. Серед творів київського періоду:
- оповідання “Пропащі” (1888), “Афонський пройдисвіт” (1890);
- казка “Скривджені” (1892);
- повість “Поміж порогами” (1893).
- статті “Сорок п’яті роковини смерті Тараса Шевченка” (1906), “Українська поезія”.
На початку ХХ століття письменник звернувся до малих форм прози, писав переважно нариси і статті, працював над перекладом Біблії українською мовою. Жив самотньо, переважно в маленькій київській квартирі, лише влітку виїздив до родичів у село чи Білу Церкву. Помер Іван Нечуй-Левицький 2 квітня 1918 року в “шпиталі для одиноких людей” у Києві, похований на Байковому кладовищі.
Внесок у літературу
Іван Нечуй-Левицький увійшов в історію української літератури як видатний майстер художньої прози, автор численних соціально-побутових повістей та оповідань. У своїх творах він:
- відобразив тяжке життя українського народу 2-ї половини XIX століття;
- показав злидні селянства і робітників, гнаних у пошуках кращої долі;
- майстерно змалював народні характери, побут, мову;
- поєднував реалістичність описів з яскравою образністю, гумором, сатирою;
- вніс нові теми і мотиви, підняв українську прозу на новий рівень.
Проза Нечуя-Левицького вражала сучасників багатством мови, глибоким знанням народного життя. “Яка прекрасна мова! Читав — наче погожу воду в спеку пив”, — писав М. Коцюбинський. А І. Франко назвав письменника “великим артистом зору, колосальним, всеобіймаючим оком України”.
Твори митця і сьогодні залишаються одними з найкращих зразків української класики. Повісті “Кайдашева сім’я” та “Микола Джеря” давно стали хрестоматійними. Талант Нечуя-Левицького як етнографа і фольклориста втілився у праці “Світогляд українського народу від давнини до сучасності”, а як мовознавця — у “Граматиці української мови”.
Отже, Іван Нечуй-Левицький поєднав у собі непересічний письменницький дар, енциклопедичну освіченість та активну громадянську позицію. Його по праву вважають одним з корифеїв української літератури ХІХ століття, який вивів вітчизняну прозу на якісно новий рівень реалізму і художньої майстерності. Творча спадщина митця — справжній скарб, який живить нові покоління читачів і надихає письменників.
Слово на завершення
Іван Нечуй-Левицький прожив довге і плідне життя, сповнене злетів і розчарувань, невтомної праці і безкорисливого служіння рідному народові. Понад півстоліття він збагачував українську літературу, розширював її тематичні обрії, відточував художню майстерність. Письменник став новатором у зображенні життя селян, робітників, інтелігенції, увів нові теми і образи, підняв прозу на якісно новий рівень.
Водночас митець зробив вагомий внесок у розвиток української мови, фольклористики, етнографії, літературної критики. Його спадщина — це справжня енциклопедія народного буття, невичерпне джерело мудрості, краси і натхнення. І сьогодні твори Нечуя-Левицького хвилюють серця читачів, спонукають замислитися над вічними проблемами буття. Бо це — класика, що не підвладна часу. Класика, яку творив великий майстер українського слова.