У буремному XVIII столітті, коли Правобережна Україна стогнала під ярмом польської шляхти, а простий люд потерпав від кріпацтва, здирства і національного гніту, з надр народу постали месники – гайдамаки. Це були селяни, козаки, міщани, які, озброївшись, пішли в ліси і розпочали партизанську війну проти панства. Для одних вони стали героями і борцями за свободу, для інших – розбійниками і бунтівниками. Так хто ж вони, гайдамаки? Розглянемо цю суперечливу і драматичну сторінку нашої історії.
Походження і значення слова “гайдамаки”
Слово “гайдамаки” має тюркське коріння і буквально означає “гнати, переслідувати”. Спершу так називали татарських і ногайських розбійників, які нападали на українські землі. Згодом цю назву перейняли самі українці, але вже в іншому значенні – так почали називати повстанців, які боролися проти польських панів і орендарів. Вперше термін “гайдамаки” зустрічається в історичних джерелах початку XVIII ст. Зокрема, у 1717 р. польський сейм ухвалив постанову про боротьбу з “гайдамаками і іншими свавільниками”. У народній же мові це слово набуло позитивного забарвлення – так з повагою називали сміливців, які наважилися кинути виклик феодальному ладу.
Витоки і причини гайдамацького руху
Поява гайдамацтва була зумовлена низкою чинників соціального, національного та релігійного характеру. Після поразки козацької революції середини XVII ст. і поділу України між Польщею та Росією Правобережжя знову опинилося під владою Речі Посполитої. Польські магнати і шляхта почали повертатися в свої маєтки, відновлюючи кріпосницькі порядки. Селяни були позбавлені будь-яких прав і обтяжені непосильними повинностями.
Крім соціального гніту, українці зазнавали й національно-релігійної дискримінації. Польська влада всіляко обмежувала вживання української мови, насаджувала католицизм і унію, переслідувала православну церкву. Це викликало обурення і спротив у народі, який ще пам’ятав часи козацької вольниці.
Додатковим фактором, який підживлював гайдамацький рух, була слабкість польської держави, яка у XVIII ст. переживала глибоку кризу. Королі змінювалися один за одним, магнати ворогували між собою, шляхта деградувала і зубожіла. Це створювало сприятливі умови для дій озброєних повстанських загонів.
Хто йшов у гайдамаки
Гайдамацький рух був стихійним і різнорідним. У ньому брали участь представники різних верств населення – селяни, козаки, бурлаки, наймити, міська біднота. Хтось мстився за особисті кривди, хтось прагнув наживи, але більшість повставала проти соціальної несправедливості і національного приниження. Чимало гайдамаків було з-поміж запорозьких козаків, які не змирилися з занепадом Січі та втратою вольностей.
Основним ядром гайдамацьких загонів були селяни-втікачі, які тікали від панщини і шукали притулку в лісах та байраках. До них приєднувалися збіднілі міщани, наймити, безробітні козаки. Чимало гайдамаків походило з Лівобережної України та Запорожжя – вони переходили кордон, щоб помститися польським гнобителям.
Гайдамаками керували досвідчені ватажки – здебільшого колишні козаки або селяни, які мали організаторські здібності та авторитет у народі. Вони збирали і навчали загони, планували походи, ділили здобич. Серед гайдамацьких лідерів XVIII ст. найвідомішими були Верлан, Гнат Голий, Мартин Тесля, Іван Жила, Максим Залізняк, Іван Гонта.
За що боролися гайдамаки
Головним гаслом гайдамаків було “Віра, Воля, Україна!”. Вони виступали проти польського панування, кріпацтва, католизизму і унії, які насаджувалися на українських землях. Гайдамаки мріяли відновити козацьку державу, здобути право на власну землю і власну долю. Їхня боротьба мала не лише соціальний, а й національно-визвольний характер.
Гайдамаки прагнули помститися польським панам і орендарям за кривди, заподіяні простому люду. Вони палили панські маєтки, нищили документи про закріпачення селян, захоплювали майно і гроші. Але при цьому вони не грабували простих людей, а навпаки – роздавали їм награбоване у панів добро.
Іншим важливим завданням гайдамацького руху було відновлення православної віри, яка зазнавала утисків з боку католицької церкви. Гайдамаки руйнували костьоли і монастирі, вбивали ксьондзів і єзуїтів, які намагалися навернути українців в унію. Водночас вони підтримували православне духовенство і відбудовували православні храми.
Кінцевою метою гайдамаків було визволення України з-під влади Польщі та відродження козацької держави. Вони сподівалися, що їхня боротьба підніме широкі народні маси на повстання, яке призведе до звільнення всіх українських земель. Проте ці сподівання виявилися марними через відсутність єдності та організованості повстанського руху.
Як діяли гайдамаки
Гайдамаки збиралися в загони по кілька десятків або сотень чоловік, обираючи отаманів. Вони робили блискавичні напади на панські маєтки, католицькі костьоли і монастирі, корчми, де хазяйнували орендарі-євреї. Здобувши зброю і гроші, гайдамаки ділили їх між собою і розходилися, щоб потім зібратися знову. Вони користувалися підтримкою місцевого населення, яке постачало їм харчі, притулок і розвідку.
Тактика гайдамаків була схожа на дії партизанів: раптові наскоки, засідки, рейди по ворожих тилах. Вони уникали відкритих боїв з регулярним військом, покладаючись на мобільність і знання місцевості. Гайдамаки мали на озброєнні рушниці, пістолі, шаблі, списи, а також сокири, коси, вила – все, що могло стати зброєю в умілих руках.
Польська влада жорстоко переслідувала гайдамаків, вдаючись до масових екзекуцій і тортур. За впійманих повстанців призначалися великі нагороди. Проти гайдамаків висилалися каральні експедиції з регулярного війська і надвірних козаків. Але попри жорстокі репресії, гайдамацький рух не вщухав, а навпаки – ширився, набираючи дедалі більшого розмаху.
Гайдамацькі повстання: від Верлана до Залізняка
Перші гайдамацькі загони з’явилися ще на початку XVIII ст., але особливого розмаху їхні дії набули в 1730-1760-х роках. Одним з перших великих гайдамацьких повстань стало повстання 1734 р. під проводом Верлана. Його загони, які налічували до 1000 чоловік, здійснили рейд по Київщині, Брацлавщині та Поділлю, громлячи панські маєтки. Однак польські війська розбили сили повстанців, а самого Верлана схопили і стратили у Львові.
У 1750 р. вибухнуло нове повстання, яке охопило значну частину Правобережжя. Його очолив запорожець Гнат Голий, який зібрав під своїми знаменами кілька тисяч гайдамаків. Повстанці взяли Умань, Вінницю, Летичів та інші міста, але зрештою зазнали поразки від польсько-російських військ. Голого було схоплено і страчено в Кодні.
Та найбільшого розголосу набуло повстання 1768 р. під проводом Максима Залізняка та Івана Гонти, яке охопило Київщину, Брацлавщину, Волинь і Поділля. Залізняк був запорозьким козаком, який очолив гайдамацький рух на Черкащині. Гонта – сотником надвірних козаків, які перейшли на бік повстанців. Їхні об’єднані сили налічували до 30 тисяч чоловік.
Гайдамаки захопили чимало міст, містечок і сіл, зокрема, взяли приступом неприступну фортецю Умань. На якийсь час здавалося, що ось-ось відродиться козацька держава. Але зрештою повстання було жорстоко придушене польським військом за підтримки російських загонів. Залізняка заслали до Сибіру, а Гонту після страшних тортур стратили в Умані.
Повстання Залізняка і Гонти стало кульмінацією і водночас завершенням гайдамацького руху. Після його поразки гайдамацькі загони вже не відігравали значної ролі. А невдовзі, внаслідок поділів Польщі наприкінці XVIII ст., Правобережна Україна була приєднана до Російської імперії, що поклало край польському пануванню і гайдамаччині.
Відгомін і пам’ять про гайдамаків
Попри поразку, гайдамацький рух став однією з найяскравіших сторінок боротьби українців за свободу і власну державність. Він показав, що дух козаччини і прагнення до волі не згасли в народі. Гайдамаки увійшли в історичну пам’ять і фольклор як лицарі правди і месники за кривди простого люду. Їм присвячено чимало народних пісень і переказів.
У ХІХ ст. тема гайдамаччини знайшла відображення в українській літературі і мистецтві. Тарас Шевченко оспівав гайдамаків у своїй однойменній поемі, назвавши їх “святими лицарями”. Його твір став справжнім гімном волелюбному духу українського народу. Пантелеймон Куліш присвятив гайдамакам історичний роман “Чорна рада”, в якому змалював їх як борців за права і вольності козацтва.
У ХХ ст. радянська історіографія трактувала гайдамаків як стихійний селянський рух, позбавлений політичної мети і керівництва. Натомість в українській діаспорі гайдамаків шанували як національних героїв, продовжувачів визвольних змагань. Сьогодні в незалежній Україні гайдамацтво розглядається як важлива частина нашої історії, приклад самовідданої боротьби за волю і справедливість.
Висновки
Гайдамацький рух був породженням свого часу – часу бездержавності, кріпацтва, національного і релігійного гніту. Він став відповіддю українського народу на виклики історії, спробою здобути волю і справедливість зі зброєю в руках. Гайдамаки були різними – героями і розбійниками, альтруїстами і егоїстами, мудрими ватажками і темними бунтарями. Але в цілому це був потужний вияв одвічного прагнення українців бути господарями на своїй землі.
Попри свою поразку, гайдамацький рух залишив глибокий слід в історії України. Він засвідчив нездоланність волелюбного духу нашого народу, його здатність до самоорганізації та збройного опору гнобителям. Гайдамаки стали символом непокори, відваги і самопожертви в ім’я високих ідеалів. Їхній приклад надихав наступні покоління борців за волю України – від учасників “Товариства об’єднаних слов’ян” і Кирило-Мефодіївського братства до вояків УПА і дисидентів.
Вивчаючи історію гайдамаччини, ми не лише віддаємо шану борцям минулого, а й краще розуміємо витоки нашої ментальності, уроки і перспективи наших визвольних змагань. Гайдамацький рух показав, що для здобуття свободи недостатньо самого лише ентузіазму і зброї – потрібні чітка мета, політична програма, єдине керівництво. Без них будь-яке повстання приречене на поразку.
Водночас гайдамаки довели, що український народ ніколи не мирився з поневоленням, завжди був готовий стати до боротьби за своє право жити вільно на рідній землі. Ця боротьба тривала століттями в різних формах, але її суть залишалася незмінною – прагнення вибороти власну державність.
Сьогодні приклад гайдамаків є особливо актуальним. Він вчить нас, що свободу не здобути без жертв і боротьби, що її потрібно вміти захищати зі зброєю в руках. Тому пам’ятаймо і шануймо своїх героїв, бо лише той народ гідний свободи, який вміє за неї боротися і перемагати. І доки живе в наших серцях той нескорений дух, який вів у бій Залізняка і Гонту, Україна житиме і переможе.