Коц – це особливий різновид традиційного килимового ремесла, що був поширений на Слобожанщині, зокрема на Харківщині, з XVII століття. Коци – це довговорсові килими з характерною технологією виготовлення. А майстрів, що займалися цим промислом, називали коцарями.
Історія та призначення коців
Майстри-коцарі з’явилися на Харківщині ще в XVII столітті. Спочатку коци використовувалися переважно як попони для коней та укриття в санях під час тривалих військових походів. Згодом, завдяки своїм чудовим утеплювальним властивостям, коци знайшли застосування і в побуті мешканців Слобожанщини.
У фондах Харківського історичного музею збереглося кілька унікальних зразків старовинних коців:
- Коц-попона, в якому малюнок створювався не лише кольором, а й рельєфною викладкою ворсу. Це робилося для полегшення ноші коням;
- Коц з надзвичайно довгим, майже непряденим ворсом (до 15 см). Такі великі коци використовувалися взимку в санях для зігрівання;
- Традиційні коци з геометричним ромбоподібним орнаментом.
На жаль, через втрату документації під час Другої світової війни, точне походження цих музейних експонатів невідоме. Але два з них точно входили до колекції Музею Слобідської України ім. Г.С. Сковороди, що діяв на початку ХХ ст.
Особливості технології виготовлення коців
Головна відмінність коців від інших довговорсових килимів полягає в тому, що кожний рядок ворсу в них перебивають широкою (1-3 см) смугою гладкого ткання – піткання. Ця смуга є своєрідним “підписом” коца.
Ткати коци можна як на горизонтальних верстатах, так і на своєрідних вертикальних кроснах, що називаються “разбєї” або “розбої”. Ці рами-верстати спираються на вільну стіну і є розбірними, що дозволяє зберігати їх у компактному вигляді. Використання таких верстатів було дуже зручним і давало змогу ткати цільні коци шириною до трьох метрів.
Сам процес ткання коца на “разбеях” передбачає використання трьох спеціальних паличок:
- верхній і нижній накидальні дрючеки (до них кріпиться основа килима);
- присувальня (для утворення зіву під піткання).
Почергове маніпулювання цими паличками та човником піткання дозволяє створювати полотняний перетин коца. Ворсові вузлики навішуються подвійним килимовим вузлом, як і в більшості інших регіонів.
Цікаво, що ці специфічні назви елементів харківського коцарського верстату вдалося зберегти завдяки етнографічним дослідженням Василя Бабенка з початку ХХ ст. Пізніше через втрату традиції ці терміни були майже забуті.
Майстри-коцарі та осередки ремесла
Достеменно відомо, що вже на початку XVIII ст. харківські коцарі досягли такої майстерності, що слава про них дійшла аж до Петербурга. У 1740 р. звідти надійшло замовлення на виготовлення 500 попон для придворної стайні після того, як туди потрапили два чудових зразки.
У ХХ ст. традиція коцарства поступово згасала. Етнограф Василь Бабенко на початку століття знайшов на Холодній горі в Харкові одну з останніх професійних майстринь, яка виткала йому кілька зразків. На жаль, її ім’я невідоме.
Ще одна згадка – прабабуся сучасної дослідниці харківського коцарства Вікторії Скліфус, яка теж уміла ткати коци, але невідомо де цьому навчилася. Також є відомості про спадкову майстриню Вікторію Ріпко, чия бабуся займалася цим ремеслом.
За міською легендою, назва вулиці Коцарської в Харкові пов’язана саме з поселенням майстрів-коцарів за міським валом на землях Залопанської слободи. Ця назва допомогла дослідникам ідентифікувати це призабуте ремесло.
Орнаментика коців
Якихось специфічних символічних значень орнаменти коців не мали. Здебільшого це були геометричні ромбоподібні та кругові мотиви. Особливістю коців-попон був центральний вензель, в якому одні дослідники вбачають голову лева, а інші – букет квітів.
У 1920-х роках співробітниками харківського Музею українського мистецтва під керівництвом Стефана Таранушенка під час експедицій в Охтирці та Зінькові було знайдено кілька коців з цікавими рослинно-геометричними узорами. Вони були описані в статті Таранушенка “Коци харківських музеїв”.
Цікаві факти
- Слово “коц” зустрічається в багатьох мовах (німецькій, чеській тощо), але з дещо відмінними значеннями. На Західній Україні воно позначає грубу вовняну тканину, а на Харківщині – саме довговорсовий килим;
- На відміну від ліжників, де ворс вибивають, у коцах його навішують окремими стручками чи пасмами;
- Етимологія назви верстата “разбєї” достеменно не з’ясована. Подібне слово зустрічається в румунській мові, але походження назви ще потребує додаткових досліджень.
Отже, коцарство – це унікальний та маловідомий пласт традиційного килимарства Слобожанщини зі своїми характерними техніками, інструментами та місцевою специфікою. Ця традиція, що сягає корінням XVII століття, на жаль, вже практично повністю втрачена. Але завдяки зразкам, що зберігаються в музеях, та поодиноким згадкам можна скласти певне уявлення про це цікаве народне ремесло та майстрів, які ним займалися.