Українське язичництво – це цілий світ, сповнений таємничої мудрості, магічної краси і гармонії з природою. Світ, у якому наші прадавні предки жили у єдності з силами Всесвіту. Язичництво – то не примітивний забобон, а складна система вірувань, традицій і звичаїв, що формувалася тисячоліттями. Вона ввібрала в себе досвід незліченних поколінь хліборобів, мисливців, ремісників. Крізь товщу віків пронесла зв’язок з сакральними основами буття.

І хоч давно минули ті часи, коли на пагорбах диміли священні вогнища, а волхви співали гімни Дажбогу і Перуну, язичницька стихія і досі живе в українському фольклорі, обрядах, мистецтві. Вона збереглася в орнаментах вишиванок і писанок, в купальських піснях і колядках, в казках про Кощія і Змія. Закодовані в нашій генетичній пам’яті символи і архетипи української духовності й досі дивним чином хвилюють серця. “Нащо нам чужі пантеони і храми! – звучить їхній потаємний поклик. – Пізнайте мудрість прабатьків своїх!”

То ж заглибимось на сторінках цієї статті у чарівний світ прадавніх вірувань, аби відкрити для себе невмирущі скарби рідної духовної традиції. І, можливо, почуємо, як струмує в наших жилах відвага княжих дружинників, мудрість віщих волхвів, доброта берегинь, жага життя і творення, закодована в нашій глибинній сутності. Пориньмо ж у цю захопливу подорож до витоків!

Українське язичництво

Витоки і розвиток українського язичництва

Українське язичництво – це етнічна релігія предків українців, що сформувалася в часи Київської Русі на основі більш давніх релігійних культів і традицій, які існували на території України в попередні історичні епохи. Його коріння сягають тисячоліть у минуле, до часів неоліту і бронзового віку.

Формування язичницького світогляду предків слов’ян, зокрема й українського народу, почалося ще в протонеоліті. Він пройшов тривалий шлях еволюції через кілька етапів, що відповідають основним археологічним епохам:

  1. Релігія племен і народів найдавнішої доби, яких вважають предками українців в етнічному і культурному плані. Їй були притаманні анімістичні вірування, культи природи, тотемізм;
  2. Релігія трипільської культури (кін. IV-III тис. до н.е.) у межиріччі Дніпра-Дністра, пов’язана з раннім землеробством. Шанувалися божества родючості, врожаю, що уособлювали Всесвіт;
  3. Індоєвропейське коло релігійних уявлень III-II тис. до н.е. з розвинутим культом предків, жертвоприношеннями, вірою в творців неба і землі;
  4. Безпосередньо релігія східнослов’янських племен Київської Русі до прийняття християнства. Сформувався розвинений пантеон богів на чолі з Перуном при поєднанні з давніми культами.

Таким чином, у слов’янському і українському язичництві поєдналися кілька самостійних релігійних шарів, що надало йому своєрідності та неповторності. Різноякісні нашарування тут не заміщували одне одного, а співіснували, взаємодоповнюючись.

Пантеон богів київського князя Володимира

Наприкінці Х ст. великий князь київський Володимир здійснив релігійну реформу, встановивши пантеон з головних богів:

  • Перун – верховний бог, повелитель блискавок і грому, покровитель війська і зброї. Зображувався з луком і стрілами в руках;
  • Хорс – бог Місяця іранського походження, помилково вважався також богом Сонця;
  • Даждьбог – бог Сонця, що дає життя, світло і тепло. Уособлював добро і достаток;
  • Стрибог – бог вітрів, антипод Даждьбогу, втілення негоди і холоду;
  • Симаргл – бог підземного царства і охоронець посівів у подобі крилатого пса;
  • Мокош – єдина богиня у пантеоні, покровителька жіночих робіт, родючості, шлюбу.

Статуї шістьох з цих богів стояли на пагорбі біля княжого палацу в Києві, а ідол Велеса – на Подолі. У 988 р., запровадивши християнство, Володимир наказав знищити цей язичницький храм.

Українське язичництво

Інші боги і духи в українському язичництві

Окрім вищих богів, український народ вшановував також багатьох інших божеств, духів природи і предків:

  • Сварог – властитель неба і небесного вогню, покровитель ковалів. Можливо, верховний бог пантеону до Перуна;
  • Велес – “скотій бог”, опікун худоби і достатку, пов’язаний з потойбічним світом. Цей древній бог раніше відігравав провідну роль;
  • Род – покровитель життєвої сили, предок-родоначальник. Втілював ідею єдності роду. Його супроводжували рожаниці – богині долі;
  • Ярило – бог родючості та кохання. Зображався як вродливий юнак на білому коні;
  • Купало – бог літнього сонцестояння, розквіту природи. На його честь справляли свято Івана Купала;
  • Лада – богиня весни, кохання і шлюбу. ЇЇ ім’я згадується у веснянках;
  • Мати-Земля – уособлення землі як життєдайної сили. Їй приносили жертви перед початком польових робіт;
  • Домовик – охоронець дому і родини, якого задобрювали їжею;
  • Лісовик – володар лісу і звірів, якому залишали пожертви мисливці;
  • Польовик – дух поля, якому жертвували першим снопом під час жнив;
  • Водяник – володар водойм, небезпечний для людей. Топив необережних плавців і рибалок;
  • Русалки – духи вод у подобі вродливих дівчат. Заманювали хлопців у воду і залоскочували до смерті;
  • Мавки – духи лісу, польові і лісові русалки.

Окрім того, поклонялися деревам, гаям, річкам, криницям, вогню, зіркам, Сонцю і Місяцю. Загалом язичницький світогляд українців був дуже багатим і різноманітним.

Українське язичництво - Ярило

Обряди, звичаї і традиції

Язичницькі вірування проявлялися у безлічі обрядів, звичаїв і народних традицій, які супроводжували українців протягом всього життя – від народження до смерті.

Головні календарні свята і обряди були тісно пов’язані з природними циклами і господарською діяльністю:

  • Різдво Божича (Коляда) – народження нового Сонця в день зимового сонцестояння;
  • Масляна (Колодій) – свято на честь весняного пробудження природи. Проводи зими і зустріч весни;
  • Великдень – початок нового землеробського сезону. Вшанування предків;
  • Зелені свята (Трійця) – свято буяння зелені, розквіту природи. Культ рослинності;
  • Купала – свято літнього сонцестояння, родючої сили землі, очищення вогнем і водою;
  • Обжинки (Спасівка) – закінчення жнив, подяка за врожай.

Важливими були також родинні обряди – весілля, похорон, народини. Вони зберегли багато архаїчних язичницьких елементів – культ предків, жертвоприношення, магічні дії, ворожіння тощо.

У народному календарі кожен місяць мав свої традиційні заняття і свята: засівання зерна, перший вигін худоби, русальний тиждень, толока, перша борозна, обжинки і т.д. Таким чином забезпечувалася гармонія між природними ритмами і людською діяльністю.

Народна демонологія

Окрім пантеону, в українському фольклорі збереглося багато легенд і повір’їв про злих духів і демонічних істот:

  • Упирі, вампіри – живі мерці, що встають з могил і п’ють кров. Їх спалювали на терновому вогні;
  • Відьми – жінки, що отримали магічну силу від нечистого. Шкодять людям і худобі, насилають негоду, крадуть врожай;
  • Вовкулаки – люди-перевертні, що обертаються на вовків. За гріхи перетворені на вовкулак;
  • Змій – крилатий вогнедишний дракон, який вимагає людських жертв. Викрадає дівчат;
  • Потерчата – душі нехрещених дітей, що блукають лісами і полями;
  • Песиголовці – людоїди з собачими головами, що пожирають випадкових подорожніх.

Також вірили в домовиків, лісовиків, болотяників, очеретяників, злиднів тощо. Усі ці персонажі низової демонології відображають страхи і небезпеки, з якими стикалася людина в повсякденному житті.

Народна магія

В українському язичництві величезну роль відігравала магія – засіб впливу на світ через особливі ритуальні дії і слова. Вірили, що з її допомогою можна забезпечити урожай, вилікувати хворобу, захиститися від ворогів, привернути кохання.

Кожна сфера життя мала свої магічні прийоми і формули:

  • Замовляння – слова, що промовляються для досягнення бажаного результату (вилікувати недугу, відвести біду, причарувати дівчину, закликати дощ);
  • Заклинання – могутні магічні фрази, що мають силу. Використовувалися жерцями, волхвами.
  • Прокляття – словесне побажання зла і нещастя недругу.

Дуже поширеними в українському язичництві були очисні і продукуючі обряди – купання, обкурювання, обсипання, биття, обв’язування, годування. З їх допомогою “змивали” хвороби, відганяли злих духів, стимулювали родючість і здоров’я.

Вірили в магічну силу речей, рослин, тварин. Особливо шанувалися дуб, верба, ясен, квітка папороті, часник, криця, сіль, яйце, кінь, змія, півень тощо. Їх використовували як обереги, ліки, ритуальні предмети.

Українське язичництво - обряд

Народна медицина

Здавна люди збирали знання про цілющі властивості природи. На їх основі розвинулася розгалужена система народної медицини:

  • Фітотерапія – лікування травами, коренями, ягодами, грибами. Знали сотні лікарських рослин і способів їх застосування у вигляді відварів, настоянок, мазей, компресів;
  • Водолікування – використання цілющих джерел, криниць, зміїної та святої води;
  • Замовляння – лікувальні словесні формули, що промовлялися знахарями під час обрядів над хворими і ранами;
  • Музикотерапія – зцілення співом, награванням на інструментах, танцями;
  • Магічні засоби – вузлики, ляльки-мотанки, сіль, часник та інші обереги;
  • Хірургічні методи – кровопускання, витягнення зубів, вправляння вивихів.

Знахарями і цілителями зазвичай були мудрі люди похилого віку – баби і діди, що користувалися повагою громади. Вони передавали свої знання учням з покоління в покоління.

Жерці-волхви і культові місця

У давніх слов’ян не було особливої касти жерців, але були волхви – служителі культу, які здійснювали жертвоприношення богам, слідкували за календарем, ворожили, тлумачили волю богів, лікували.

До їх відання належали святилища – особливі місця поклоніння богам, духам, предкам:

  • Требища – круглі майданчики, де проводилися жертвоприношення і ворожіння;
  • Капища – дерев’яні храми з ідолами богів всередині. Найвідоміші – святилища Перуна в Києві та Арконі;
  • Гай – священний ліс, де не дозволялося рубати дерева, полювати, голосно говорити. Місце молитов, обрядів;
  • Гора, курган – культове місце, де проводили свята та поховальні обряди;
  • Камінь – шанований мегалітичний об’єкт, оселя духу, місце жертвоприношень.

Сакральну функцію мали також річки, озера, джерела, дерева. У народній культурі збереглося чимало звичаїв, пов’язаних з культом природи – клечальна неділя, водіння тополі, завивання берези, свято криниці і т.п.

Вплив язичництва на культуру

Українське язичництво справило величезний вплив на всі сфери традиційної української культури:

  • Фольклор – в казках, билинах, замовляннях, прислів’ях, загадках збереглися імена богів, сюжети міфів, магічні формули;
  • Календар – назви місяців відображають язичницькі свята, господарські заняття: січень – просинець, травень – травень, грудень – студень;
  • Топоніміка – назви міст, річок, урочищ часто пов’язані з іменами богів і духів: Перунова рінь, Ярилова долина, Дівич-гора;
  • Декоративне мистецтво – язичницькі мотиви присутні в орнаментах вишиванок, писанок, різьбленні, кераміці – солярні знаки, дерево життя, берегиня, змій;
  • Архітектура – в оздобленні традиційного житла використовувалися обереги, домовики, підкови, солярні символи;
  • Родинна і календарна обрядовість – весільні, поховальні, річні обряди наскрізь пронизані язичницькою символікою і міфологією.

Згодом язичницькі традиції органічно переплелися з християнськими, утворивши неповторний сплав народної релігійності українців. Старі боги трансформувалися в образи святих, свята набули нового забарвлення, але зберегли прадавню сутність.

Язичництво і християнство в Київській Русі

Після офіційного запровадження християнства князем Володимиром у 988 р. язичництво не зникло відразу, а протягом кількох століть співіснувало з новою релігією. Перехід відбувався складно і болісно, особливо у віддалених від центру регіонах.

Частина русичів прийняла нову віру охоче, інші – з примусу. Деякі відкрито спротивлялися християнізації:

  • 1068 р. – повстання волхвів і “поганих” людей в Києві під час нападу половців;
  • 1071 р. – повстання волхва у Новгороді, який закликав вигнати єпископа і перебити християн;
  • 1091 р. – масові заворушення язичників у Ростові, які побили каміннями свого єпископа.

Проте з часом християнство утвердилося на Русі. Язичницькі капища зруйнували, волхвів переслідували, давні обряди і традиції забороняли. Але викорінити українське язичництво повністю не змогли – воно продовжило існувати на рівні народної культури.

Двовір’я – синкретизм язичництва і християнства

Дослідники називають “двовір’ям” релігійний світогляд українців, що поєднував язичницькі і християнські вірування. Народне православ’я увібрало в себе безліч давніх традицій, надавши їм нового християнського змісту:

  • Свята – Масляну стали святкувати як тиждень перед Великим постом, Купала як Різдво Івана Хрестителя, Спасівку як Успіння Богородиці;
  • Обряди – колядки і щедрівки приурочили до Різдва, писанки до Великодня, поминки до Проводів;
  • Боги – Перуна замінив пророк Ілля, Велеса – Власій, Ладу – Богородиця, Ярила – св. Юрій;
  • Демонологія – на зміну язичницьким духам прийшли біси, чорти, демони з християнської традиції.

Навіть відверті язичницькі атрибути отримували нове тлумачення: ідоли ставали болванами-опудалами, танці перетворювалися на ігри-веснянки, обереги називали хрестиками.

Таким чином, попри гоніння церкви, язичництво увійшло невід’ємною складовою в народний християнський світогляд, зберігши свою самобутність. Двовір’я стало типовим явищем української духовної культури на багато століть.

Відродження язичництва в наш час

В останні десятиліття в Україні і світі спостерігається зростання цікавості до етнічних релігій, у тому числі до слов’янського язичництва. Багато людей звертаються до давніх вірувань в пошуках власної ідентичності і духовності.

Процес відродження української рідної віри має кілька форм:

  1. Наукова реконструкція – відновлення автентичної дохристиянської релігії на основі наукових досліджень фольклору, археологічних і писемних пам’яток;
  2. Неоязичницькі рухи – новітні язичницькі течії, що поєднують традиційні уявлення з елементами інших вірувань (індуїзм, New Age, екологізм);
  3. Фолк-реконструкція – відтворення давніх звичаїв, ремесел, обрядів силами ентузіастів і фольклорних колективів.

В Україні діють кілька язичницьких громад і організацій – Об’єднання рідновірів України, РУН–віра, Родове вогнище, Великий вогонь тощо. Вони відроджують давні свята, ритуали, видають літературу, проводять лекції і семінари.

Українські язичники прагнуть офіційно зареєструвати свою релігію і домогтися її визнання на державному рівні як національної духовної спадщини. На їхню думку, рідна віра може стати гідною альтернативою як космополітичному християнству, так і чужорідним неорелігіям.

Водночас багато аспектів давнього язичництва лишаються дискусійними і потребують подальшого вивчення. Автентичне відновлення цієї релігії навряд чи можливе, зважаючи на брак достовірних джерел. Але пізнання її духовної сутності цілком реальне – через звернення до народної традиції.

Висновки

Українське язичництво – давня етнічна релігія українського народу, що формувалася протягом тисячоліть на основі культів природи, предків, магічних уявлень. Це цілісний світогляд, органічно вписаний в природний і суспільний лад життя.

Попри прийняття християнства, язичництво не щезло, а продовжило побутувати в народній культурі, фольклорі, мистецтві, в синкретичних формах двовір’я. Воно залишається невичерпним джерелом самобутності. Відродження українського язичництва в наш час – закономірний процес пошуку власної духовної ідентичності в епоху глобалізації. Звернення до коренів, до мудрості предків може допомогти вистояти перед сучасними викликами, зберегти зв’язок з рідною землею і традицією.

При цьому важливо уникати ідеалізації чи спотворення давніх вірувань, не підміняти їх сучасними ідеологічними конструктами. Шлях до розуміння язичництва лежить через поглиблене і об’єктивне вивчення усієї культурної спадщини українського народу.

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *