Українське язичництво – це цілий світ, сповнений таємничої мудрості, магічної краси і гармонії з природою. Світ, у якому наші прадавні предки жили у єдності з силами Всесвіту. Язичництво – то не примітивний забобон, а складна система вірувань, традицій і звичаїв, що формувалася тисячоліттями. Вона ввібрала в себе досвід незліченних поколінь хліборобів, мисливців, ремісників. Крізь товщу віків пронесла зв’язок з сакральними основами буття.
І хоч давно минули ті часи, коли на пагорбах диміли священні вогнища, а волхви співали гімни Дажбогу і Перуну, язичницька стихія і досі живе в українському фольклорі, обрядах, мистецтві. Вона збереглася в орнаментах вишиванок і писанок, в купальських піснях і колядках, в казках про Кощія і Змія. Закодовані в нашій генетичній пам’яті символи і архетипи української духовності й досі дивним чином хвилюють серця. “Нащо нам чужі пантеони і храми! – звучить їхній потаємний поклик. – Пізнайте мудрість прабатьків своїх!”
То ж заглибимось на сторінках цієї статті у чарівний світ прадавніх вірувань, аби відкрити для себе невмирущі скарби рідної духовної традиції. І, можливо, почуємо, як струмує в наших жилах відвага княжих дружинників, мудрість віщих волхвів, доброта берегинь, жага життя і творення, закодована в нашій глибинній сутності. Пориньмо ж у цю захопливу подорож до витоків!
Витоки і розвиток українського язичництва
Українське язичництво – це етнічна релігія предків українців, що сформувалася в часи Київської Русі на основі більш давніх релігійних культів і традицій, які існували на території України в попередні історичні епохи. Його коріння сягають тисячоліть у минуле, до часів неоліту і бронзового віку.
Формування язичницького світогляду предків слов’ян, зокрема й українського народу, почалося ще в протонеоліті. Він пройшов тривалий шлях еволюції через кілька етапів, що відповідають основним археологічним епохам:
- Релігія племен і народів найдавнішої доби, яких вважають предками українців в етнічному і культурному плані. Їй були притаманні анімістичні вірування, культи природи, тотемізм;
- Релігія трипільської культури (кін. IV-III тис. до н.е.) у межиріччі Дніпра-Дністра, пов’язана з раннім землеробством. Шанувалися божества родючості, врожаю, що уособлювали Всесвіт;
- Індоєвропейське коло релігійних уявлень III-II тис. до н.е. з розвинутим культом предків, жертвоприношеннями, вірою в творців неба і землі;
- Безпосередньо релігія східнослов’янських племен Київської Русі до прийняття християнства. Сформувався розвинений пантеон богів на чолі з Перуном при поєднанні з давніми культами.
Таким чином, у слов’янському і українському язичництві поєдналися кілька самостійних релігійних шарів, що надало йому своєрідності та неповторності. Різноякісні нашарування тут не заміщували одне одного, а співіснували, взаємодоповнюючись.
Пантеон богів київського князя Володимира
Наприкінці Х ст. великий князь київський Володимир здійснив релігійну реформу, встановивши пантеон з головних богів:
- Перун – верховний бог, повелитель блискавок і грому, покровитель війська і зброї. Зображувався з луком і стрілами в руках;
- Хорс – бог Місяця іранського походження, помилково вважався також богом Сонця;
- Даждьбог – бог Сонця, що дає життя, світло і тепло. Уособлював добро і достаток;
- Стрибог – бог вітрів, антипод Даждьбогу, втілення негоди і холоду;
- Симаргл – бог підземного царства і охоронець посівів у подобі крилатого пса;
- Мокош – єдина богиня у пантеоні, покровителька жіночих робіт, родючості, шлюбу.
Статуї шістьох з цих богів стояли на пагорбі біля княжого палацу в Києві, а ідол Велеса – на Подолі. У 988 р., запровадивши християнство, Володимир наказав знищити цей язичницький храм.
Інші боги і духи в українському язичництві
Окрім вищих богів, український народ вшановував також багатьох інших божеств, духів природи і предків:
- Сварог – властитель неба і небесного вогню, покровитель ковалів. Можливо, верховний бог пантеону до Перуна;
- Велес – “скотій бог”, опікун худоби і достатку, пов’язаний з потойбічним світом. Цей древній бог раніше відігравав провідну роль;
- Род – покровитель життєвої сили, предок-родоначальник. Втілював ідею єдності роду. Його супроводжували рожаниці – богині долі;
- Ярило – бог родючості та кохання. Зображався як вродливий юнак на білому коні;
- Купало – бог літнього сонцестояння, розквіту природи. На його честь справляли свято Івана Купала;
- Лада – богиня весни, кохання і шлюбу. ЇЇ ім’я згадується у веснянках;
- Мати-Земля – уособлення землі як життєдайної сили. Їй приносили жертви перед початком польових робіт;
- Домовик – охоронець дому і родини, якого задобрювали їжею;
- Лісовик – володар лісу і звірів, якому залишали пожертви мисливці;
- Польовик – дух поля, якому жертвували першим снопом під час жнив;
- Водяник – володар водойм, небезпечний для людей. Топив необережних плавців і рибалок;
- Русалки – духи вод у подобі вродливих дівчат. Заманювали хлопців у воду і залоскочували до смерті;
- Мавки – духи лісу, польові і лісові русалки.
Окрім того, поклонялися деревам, гаям, річкам, криницям, вогню, зіркам, Сонцю і Місяцю. Загалом язичницький світогляд українців був дуже багатим і різноманітним.
Обряди, звичаї і традиції
Язичницькі вірування проявлялися у безлічі обрядів, звичаїв і народних традицій, які супроводжували українців протягом всього життя – від народження до смерті.
Головні календарні свята і обряди були тісно пов’язані з природними циклами і господарською діяльністю:
- Різдво Божича (Коляда) – народження нового Сонця в день зимового сонцестояння;
- Масляна (Колодій) – свято на честь весняного пробудження природи. Проводи зими і зустріч весни;
- Великдень – початок нового землеробського сезону. Вшанування предків;
- Зелені свята (Трійця) – свято буяння зелені, розквіту природи. Культ рослинності;
- Купала – свято літнього сонцестояння, родючої сили землі, очищення вогнем і водою;
- Обжинки (Спасівка) – закінчення жнив, подяка за врожай.
Важливими були також родинні обряди – весілля, похорон, народини. Вони зберегли багато архаїчних язичницьких елементів – культ предків, жертвоприношення, магічні дії, ворожіння тощо.
У народному календарі кожен місяць мав свої традиційні заняття і свята: засівання зерна, перший вигін худоби, русальний тиждень, толока, перша борозна, обжинки і т.д. Таким чином забезпечувалася гармонія між природними ритмами і людською діяльністю.
Народна демонологія
Окрім пантеону, в українському фольклорі збереглося багато легенд і повір’їв про злих духів і демонічних істот:
- Упирі, вампіри – живі мерці, що встають з могил і п’ють кров. Їх спалювали на терновому вогні;
- Відьми – жінки, що отримали магічну силу від нечистого. Шкодять людям і худобі, насилають негоду, крадуть врожай;
- Вовкулаки – люди-перевертні, що обертаються на вовків. За гріхи перетворені на вовкулак;
- Змій – крилатий вогнедишний дракон, який вимагає людських жертв. Викрадає дівчат;
- Потерчата – душі нехрещених дітей, що блукають лісами і полями;
- Песиголовці – людоїди з собачими головами, що пожирають випадкових подорожніх.
Також вірили в домовиків, лісовиків, болотяників, очеретяників, злиднів тощо. Усі ці персонажі низової демонології відображають страхи і небезпеки, з якими стикалася людина в повсякденному житті.
Народна магія
В українському язичництві величезну роль відігравала магія – засіб впливу на світ через особливі ритуальні дії і слова. Вірили, що з її допомогою можна забезпечити урожай, вилікувати хворобу, захиститися від ворогів, привернути кохання.
Кожна сфера життя мала свої магічні прийоми і формули:
- Замовляння – слова, що промовляються для досягнення бажаного результату (вилікувати недугу, відвести біду, причарувати дівчину, закликати дощ);
- Заклинання – могутні магічні фрази, що мають силу. Використовувалися жерцями, волхвами.
- Прокляття – словесне побажання зла і нещастя недругу.
Дуже поширеними в українському язичництві були очисні і продукуючі обряди – купання, обкурювання, обсипання, биття, обв’язування, годування. З їх допомогою “змивали” хвороби, відганяли злих духів, стимулювали родючість і здоров’я.
Вірили в магічну силу речей, рослин, тварин. Особливо шанувалися дуб, верба, ясен, квітка папороті, часник, криця, сіль, яйце, кінь, змія, півень тощо. Їх використовували як обереги, ліки, ритуальні предмети.
Народна медицина
Здавна люди збирали знання про цілющі властивості природи. На їх основі розвинулася розгалужена система народної медицини:
- Фітотерапія – лікування травами, коренями, ягодами, грибами. Знали сотні лікарських рослин і способів їх застосування у вигляді відварів, настоянок, мазей, компресів;
- Водолікування – використання цілющих джерел, криниць, зміїної та святої води;
- Замовляння – лікувальні словесні формули, що промовлялися знахарями під час обрядів над хворими і ранами;
- Музикотерапія – зцілення співом, награванням на інструментах, танцями;
- Магічні засоби – вузлики, ляльки-мотанки, сіль, часник та інші обереги;
- Хірургічні методи – кровопускання, витягнення зубів, вправляння вивихів.
Знахарями і цілителями зазвичай були мудрі люди похилого віку – баби і діди, що користувалися повагою громади. Вони передавали свої знання учням з покоління в покоління.
Жерці-волхви і культові місця
У давніх слов’ян не було особливої касти жерців, але були волхви – служителі культу, які здійснювали жертвоприношення богам, слідкували за календарем, ворожили, тлумачили волю богів, лікували.
До їх відання належали святилища – особливі місця поклоніння богам, духам, предкам:
- Требища – круглі майданчики, де проводилися жертвоприношення і ворожіння;
- Капища – дерев’яні храми з ідолами богів всередині. Найвідоміші – святилища Перуна в Києві та Арконі;
- Гай – священний ліс, де не дозволялося рубати дерева, полювати, голосно говорити. Місце молитов, обрядів;
- Гора, курган – культове місце, де проводили свята та поховальні обряди;
- Камінь – шанований мегалітичний об’єкт, оселя духу, місце жертвоприношень.
Сакральну функцію мали також річки, озера, джерела, дерева. У народній культурі збереглося чимало звичаїв, пов’язаних з культом природи – клечальна неділя, водіння тополі, завивання берези, свято криниці і т.п.
Вплив язичництва на культуру
Українське язичництво справило величезний вплив на всі сфери традиційної української культури:
- Фольклор – в казках, билинах, замовляннях, прислів’ях, загадках збереглися імена богів, сюжети міфів, магічні формули;
- Календар – назви місяців відображають язичницькі свята, господарські заняття: січень – просинець, травень – травень, грудень – студень;
- Топоніміка – назви міст, річок, урочищ часто пов’язані з іменами богів і духів: Перунова рінь, Ярилова долина, Дівич-гора;
- Декоративне мистецтво – язичницькі мотиви присутні в орнаментах вишиванок, писанок, різьбленні, кераміці – солярні знаки, дерево життя, берегиня, змій;
- Архітектура – в оздобленні традиційного житла використовувалися обереги, домовики, підкови, солярні символи;
- Родинна і календарна обрядовість – весільні, поховальні, річні обряди наскрізь пронизані язичницькою символікою і міфологією.
Згодом язичницькі традиції органічно переплелися з християнськими, утворивши неповторний сплав народної релігійності українців. Старі боги трансформувалися в образи святих, свята набули нового забарвлення, але зберегли прадавню сутність.
Язичництво і християнство в Київській Русі
Після офіційного запровадження християнства князем Володимиром у 988 р. язичництво не зникло відразу, а протягом кількох століть співіснувало з новою релігією. Перехід відбувався складно і болісно, особливо у віддалених від центру регіонах.
Частина русичів прийняла нову віру охоче, інші – з примусу. Деякі відкрито спротивлялися християнізації:
- 1068 р. – повстання волхвів і “поганих” людей в Києві під час нападу половців;
- 1071 р. – повстання волхва у Новгороді, який закликав вигнати єпископа і перебити християн;
- 1091 р. – масові заворушення язичників у Ростові, які побили каміннями свого єпископа.
Проте з часом християнство утвердилося на Русі. Язичницькі капища зруйнували, волхвів переслідували, давні обряди і традиції забороняли. Але викорінити українське язичництво повністю не змогли – воно продовжило існувати на рівні народної культури.
Двовір’я – синкретизм язичництва і християнства
Дослідники називають “двовір’ям” релігійний світогляд українців, що поєднував язичницькі і християнські вірування. Народне православ’я увібрало в себе безліч давніх традицій, надавши їм нового християнського змісту:
- Свята – Масляну стали святкувати як тиждень перед Великим постом, Купала як Різдво Івана Хрестителя, Спасівку як Успіння Богородиці;
- Обряди – колядки і щедрівки приурочили до Різдва, писанки до Великодня, поминки до Проводів;
- Боги – Перуна замінив пророк Ілля, Велеса – Власій, Ладу – Богородиця, Ярила – св. Юрій;
- Демонологія – на зміну язичницьким духам прийшли біси, чорти, демони з християнської традиції.
Навіть відверті язичницькі атрибути отримували нове тлумачення: ідоли ставали болванами-опудалами, танці перетворювалися на ігри-веснянки, обереги називали хрестиками.
Таким чином, попри гоніння церкви, язичництво увійшло невід’ємною складовою в народний християнський світогляд, зберігши свою самобутність. Двовір’я стало типовим явищем української духовної культури на багато століть.
Відродження язичництва в наш час
В останні десятиліття в Україні і світі спостерігається зростання цікавості до етнічних релігій, у тому числі до слов’янського язичництва. Багато людей звертаються до давніх вірувань в пошуках власної ідентичності і духовності.
Процес відродження української рідної віри має кілька форм:
- Наукова реконструкція – відновлення автентичної дохристиянської релігії на основі наукових досліджень фольклору, археологічних і писемних пам’яток;
- Неоязичницькі рухи – новітні язичницькі течії, що поєднують традиційні уявлення з елементами інших вірувань (індуїзм, New Age, екологізм);
- Фолк-реконструкція – відтворення давніх звичаїв, ремесел, обрядів силами ентузіастів і фольклорних колективів.
В Україні діють кілька язичницьких громад і організацій – Об’єднання рідновірів України, РУН–віра, Родове вогнище, Великий вогонь тощо. Вони відроджують давні свята, ритуали, видають літературу, проводять лекції і семінари.
Українські язичники прагнуть офіційно зареєструвати свою релігію і домогтися її визнання на державному рівні як національної духовної спадщини. На їхню думку, рідна віра може стати гідною альтернативою як космополітичному християнству, так і чужорідним неорелігіям.
Водночас багато аспектів давнього язичництва лишаються дискусійними і потребують подальшого вивчення. Автентичне відновлення цієї релігії навряд чи можливе, зважаючи на брак достовірних джерел. Але пізнання її духовної сутності цілком реальне – через звернення до народної традиції.
Висновки
Українське язичництво – давня етнічна релігія українського народу, що формувалася протягом тисячоліть на основі культів природи, предків, магічних уявлень. Це цілісний світогляд, органічно вписаний в природний і суспільний лад життя.
Попри прийняття християнства, язичництво не щезло, а продовжило побутувати в народній культурі, фольклорі, мистецтві, в синкретичних формах двовір’я. Воно залишається невичерпним джерелом самобутності. Відродження українського язичництва в наш час – закономірний процес пошуку власної духовної ідентичності в епоху глобалізації. Звернення до коренів, до мудрості предків може допомогти вистояти перед сучасними викликами, зберегти зв’язок з рідною землею і традицією.
При цьому важливо уникати ідеалізації чи спотворення давніх вірувань, не підміняти їх сучасними ідеологічними конструктами. Шлях до розуміння язичництва лежить через поглиблене і об’єктивне вивчення усієї культурної спадщини українського народу.