Поет, дисидент, Герой України Василь Стус – це ім’я, що стало символом незламності людського духу. Його життєвий і творчий шлях – це історія мужності, жертовності та відданості високим ідеалам свободи і людської гідності. В жорстоких лабетах радянської тоталітарної системи Василь Стус зумів не просто вистояти, а й створити неповторний поетичний світ, сповнений любові до України і віри в її світле майбутнє. Кожен рядок його віршів, кожен день його короткого, але яскравого життя – це приклад того, як потрібно любити, творити і боротися, не шкодуючи себе. Трагічна загибель поета у таборі 1985 року обірвала земний шлях, але розпочала його безсмертя в пам’яті народу. Сьогодні, пізнаючи неповторний життєвий і творчий шлях Василя Стуса, ми вчимося бути вільними, чесними перед собою і гідними звання Людини.
Дитинство та юність: формування особистості
Василь Семенович Стус, який став однією з найяскравіших постатей українського шістдесятництва і дисидентського руху, народився у переддень Різдва – 6 січня 1938 року в подільському селі Рахнівка на Вінниччині. Він був четвертою, наймолодшою дитиною в родині селян Семена Дем’яновича та Ірини Яківни Стусів.
У 1940 році, рятуючись від примусової колективізації та голоду, сім’я змушена була залишити рідне село і переїхати на Донбас, у місто Сталіно (нині Донецьк). Там батько влаштувався на хімічний завод. Ці події стали першим болісним досвідом зіткнення малого Василя з жорсткою реальністю сталінських часів.
Попри матеріальні нестатки, в родині Стусів панувала атмосфера любові, взаємоповаги та працьовитості. Батьки прищеплювали дітям християнські чесноти, цінності української культури. Саме з цього родинного джерела Василь черпав сили й наснагу протягом усього життя.
Малий Василько вирізнявся допитливістю, жагою до знань. Він дуже рано навчився читати і в неповні шість років таємно від батьків пішов до школи. Вчителі звернули увагу на здібного учня, який до того ж ходив босоніж, бо родина не мала за що купити взуття.
Особливо тяжкими видалися повоєнні 1946-1947 роки, які увійшли в історію як час великого голоду. Стуси, як і тисячі українських сімей, боролися за виживання. Василь згадував, як восени збирав на териконах вугілля, щоб хоч якось зігрітися, а влітку наймався пасти корів в обмін на їжу. Ці болісні дитячі враження не раз відгукнуться в його поезіях:
«Терпи, терпи — терпець тебе шліфує, сталить твій дух — отож терпи, терпи. Ніхто тебе з недолі не врятує, Ніхто не зіб’є з власної тропи».
Попри скрутні обставини, Василь наполегливо вчився і школу закінчив із срібною медаллю. Він мріяв стати журналістом і в 16 років поїхав вступати на факультет журналістики Київського університету. Але там юнакові відмовили через замолодий вік.
Василь повернувся додому і вступив на філологічний факультет Сталінського педагогічного інституту. Вчився блискуче – інститут закінчив з відзнакою. Самотужки вивчив латинь, досконало знав німецьку мову. Мав феноменальну пам’ять – міг цитувати величезні уривки творів улюблених поетів напам’ять.
Саме в студентські роки Василь Стус почав писати вірші, які вперше були опубліковані в 1959 році в “Літературній газеті”. Тоді ж він познайомився з письменником Андрієм Малишком, який став одним із його літературних наставників.
Шлях крізь терни: від вчителя до в’язня сумління
Після закінчення інституту Василь Стус два роки пропрацював вчителем української мови та літератури в сільських школах Кіровоградщини і Горлівки на Донеччині. Він гостро відчував катастрофічний стан рідної мови на Сході України і в листі до Андрія Малишка так описував ситуацію:
«Зараз я читаю рідну мову в Горлівці, у російській, звичайно, школі. У Горлівці є кілька (2-3) українських шкіл, яким животіти зовсім недовго… Отож, картина дуже сумна. У нас немає майбутнього. Коріння нації – тільки в селі, а «хуторянським» народом ми довго не проживем, пам’ятаючи про вплив міста, про армію, про всі інші канали русифікації».
У Горлівці Василю пропонували вступити до лав КПРС, що гарантувало б кар’єрне зростання аж до посади директора школи. Але молодий вчитель рішуче відмовився від таких “перспектив”.
Натомість у 1963 році Василь Стус вступив до аспірантури Інституту літератури ім. Шевченка у Києві. Переїзд у столицю став важливою віхою в його житті. Стус поринув у вир творчої роботи, написав першу поетичну збірку “Круговерть”, почав перекладати улюблених німецьких поетів Гете і Рільке.
В Інституті літератури Стус потрапив у середовище київських шістдесятників – Івана Світличного, Івана Дзюби, Аліни Горської, Євгена Сверстюка. Це були сміливі, талановиті й принципові люди, які виступали проти радянської системи, боролися за відродження української культури і захист прав людини.
4 вересня 1965 року під час прем’єри фільму Сергія Параджанова “Тіні забутих предків” у київському кінотеатрі “Україна” Іван Дзюба і Василь Стус публічно виступили проти арештів української інтелігенції. Стоячи, Стус вигукнув:
“Хто проти тиранії – встаньте!”.
Ця мужня акція протесту мала величезний резонанс і поклала початок відкритій фазі дисидентського руху.
За свою позицію Василь Стус поплатився відрахуванням з аспірантури. На наступні вісім років, аж до першого арешту, йому довелося працювати кочегаром, слюсарем, літредактором газети, старшим інженером на заводах Києва. Цей “пролетарський” період став часом інтенсивної поетичної творчості, перекладів та критичних статей.
Стус поступово відходив від традиційної поезії з римами до філософської лірики верлібром. У цей час остаточно сформувався його поетичний стиль – інтелектуальної напруги, глибинної метафоричності, неймовірної щирості. Але в СРСР поет став “невидимкою”: жодне офіційне видавництво не публікувало його творів. Натомість збірки Стуса “Зимові дерева”, “Веселий цвинтар” виходять за кордоном.
У вересні 1972 року Стуса засудили до 5 років таборів суворого режиму та 3 років заслання за “антирадянську агітацію і пропаганду”. Почалося довге тюремне сходження поета на свою Голгофу. Табори Мордовії, заслання в Магадан і знову тюрма – такими були віхи його хресної дороги.
“Народе мій, до тебе я ще верну”: поезія як зброя
Навіть у нелюдських умовах Василь Стус залишався Поетом. Він максимально використовував кожну вільну хвилину і клаптик паперу, продовжував писати вірші, робити переклади. А ще – виснажливу фізичну працю, голодування на знак протесту, зухвалі відповіді начальству. Адже за Стусом вже закріпився імідж “дисидента № 1”, людини “категоричної неподатливості режиму”.
Через листи поета дружина Валентина передавала нові вірші на волю, де вони друкувалися в самвидавному журналі “Український вісник”. Так Україна і світ чули незламний голос свого поета-борця.
У віршах проступає стоїчна постава ліричного героя, його непохитна віра в перемогу добра над злом, у відродження України:
«Народе мій, до тебе я ще верну, як в смерті обернуся до життя своїм стражденним і незлим обличчям, як син, тобі доземно поклонюсь і чесно гляну в чесні твої вічі, і чесними сльозами обіллюсь».
Творчість стала для Стуса щитом проти свавілля системи і водночас зброєю для відвоювання простору свободи. Це був свідомий вибір Поета – “самособоюнаповнення” як спосіб духовного виживання і спротиву.
До першого арешту Стус написав 200 віршів, створив збірку “Веселий цвинтар”. За ґратами він теж продовжував творити, але більшість текстів конфісковувала і знищувала тюремна адміністрація.
Після звільнення в 1979 році Василь Стус повернувся до Києва. Попри підірване здоров’я, він працював робітником на заводах, знову ввійшов у дисидентське середовище, став співзасновником Української Гельсінської групи.
У 1979-1980 роках з-під пера Стуса вийшли вершинні твори – збірки “Час творчості” і “Палімпсести”. Це була філософська, медитативна лірика, позначена трагізмом людської екзистенції і водночас наповнена любов’ю до життя. Поет все більше переходив на верлібри, його вірші стали відвертим інтелектуально-емоційним діалогом із собою і світом.
1980 року Стуса знову арештували, засудивши на 10 років таборів особливого режиму і 5 років заслання – фактично, довічне ув’язнення. Навіть у нестерпних умовах, під загрозою конфіскації і знищення поезій, Василь Стус не припиняв творити. В таборі він написав близько 300 віршів і 250 перекладів, які мали скласти збірку “Птах душі”. Але цих текстів ми ніколи не побачимо – їх знищила адміністрація в’язниці.
Василь Стус свідомо обрав “шлях на Голготу”. Він не прагнув смерті, та й не зміг би відступитися від обраної справи. Поет вирішив іти до кінця, боротися за Україну до останнього подиху. І цей подвиг приніс свої плоди – Україна здобула свободу.
Безсмертя поета: життя і слово Василя Стуса як символ
Слова Христа Спасителя “Ніхто більшої любові не має над ту, як хто душу поклав би за друзів своїх” якнайповніше стосуються Василя Стуса. Він виявився Поетом не лише у віршах, а й цілим своїм життям – вибором, вчинками, стражданням. “Поет – це людина. Насамперед. А людина – це добродій” – так звучить поетичне і життєве кредо Стуса.
Роки поневірянь, тюрем і таборів стали для Стуса найвищим випробуванням фізичної та духовної міці. На нього тиснули, ламали, вимагали каяття і зречення від поглядів. Відмова від рідної мови, примирення з системою гарантувала б спокійне життя. Та Стус відкинув будь-які компроміси з совістю. Він залишався незламним і нескореним, відстоюючи право бути самим собою.
Стус не міг змиритися з цькуванням своїх побратимів, репресіями проти учасників Гельсінського руху. Він писав скарги прокурору, протестні заяви в міжнародні інстанції. Двічі відмовлявся від радянського громадянства на знак того, що не хоче бути рабом і жити в тоталітарній державі. Але все це лише погіршувало його становище, посилюючи катування.
4 вересня 1985 року Василь Стус трагічно загинув у карцері табору особливого режиму, провівши шість років за гратами. Звістка про загибель Стуса приголомшила світ. До матері поета надійшли тисячі листів співчуття з України і з-за кордону. У радянській Україні ім’я Стуса старанно замовчували, а його творчість була суворо заборонена. Лише під час «перебудови», в листопаді 1989 року відбулося урочисте перепоховання праху Стуса, Литвина і Тихого на Байковому кладовищі в Києві. На цю подію зібралися десятки тисяч людей, вона стала символом краху радянської системи і початку нової України.
Сьогодні життя і слово Василя Стуса сяють немеркнучим світлом. Ім’я великого українця носять університет, школи, вулиці й площі. Встановлені пам’ятники Василю Стусу, засновані премії та музеї його імені. Твори поета ввійшли до шкільної програми з літератури. Знято фільми і вистави про життєвий шлях подвижника. Але головне – його натхненна поезія і героїчна постать назавжди стали частиною української культури і символом незламності духу.
Наприкінці варто згадати слова самого Василя Стуса:
«Як добре те, що смерті не боюсь я
і не питаю, чи тяжкий мій хрест.
Що вам, богове, низько не клонюся
в передчутті недовідомих верств.
Що жив-любив і не набрався скверни,
ненависті, прокльону, каяття.
Народе мій, до тебе я ще верну,
і в смерті обернуся до життя».
Це – маніфест людини, яка свідомо обрала шлях служіння добру, правді та Україні. І на цьому шляху він здобув головне – внутрішню свободу і безсмертя в народній пам’яті.
Василь Стус закликав нас “прозріти для Вітчизни” і не просив за свою жертву нічого, окрім доброго слова і доброї справи:
«Хай прийдуть в гості Леся Українка,
Франко, Шевченко і Сковорода.
Та вже! Мовчи! Заблуканий у пущі,
уже не ремствуй, позирай у глиб,
у суще, що розпукнеться в грядуще
і ружею заквітне коло шиб.».