Запорізька Січ – це легендарна козацька твердиня, яка протягом століть була оплотом свободи, демократії та лицарства на українських землях. Розташована на неприступних островах за Дніпровськими порогами, Січ стала унікальним військово-політичним, економічним та культурним явищем в історії України та Європи.
У цій статті ми здійснимо захопливу подорож у минуле, щоб дізнатися про походження та становлення козацтва, його звичаї, побут та устрій. Ми простежимо славний шлях Запорізької Січі від перших згадок про козаків до героїчного фіналу, коли російська імперська влада знищила цей останній бастіон української волі.
Заснування Запорізької Січі: роль Дмитра Вишневецького
Хоча більшість людей вважає засновником Запорізької Січі саме князя Дмитра Вишневецького (Байду), насправді історія козацтва на Хортиці та інших дніпровських островах почалася ще раніше. Перші згадки про козаків як окрему верству населення Подніпров’я датуються кінцем XV ст. Це були здебільшого вихідці з різних соціальних груп (селяни, міщани, бояри, шляхта), які прагнули вільного життя та воєнної здобичі у безлюдному Дикому Полі.
Вже у 1530-1540-х рр. відомі випадки, коли українські козаки на чолі зі старостами-воєводами (Євстафієм Дашковичем, Предславом Лянцкоронським, Бернардом Претвичем) здійснювали далекі походи на татарські улуси та турецькі фортеці Північного Причорномор’я. Тому Вишневецького швидше можна назвати не засновником, а реформатором козацтва, який надав йому організованих форм.
Справді, десь у 1554-1555 рр. Дмитро Вишневецький з власної ініціативи та на свої кошти спорудив потужну фортецю на о. Мала Хортиця. Це було зроблено без погодження з польським королем Сигізмундом ІІ Августом, який побоювався зайвого загострення стосунків з Кримським ханством. Можливо, Вишневецький діяв у порозумінні з московським царем Іваном IV Грозним, який був зацікавлений у стримуванні татарської загрози.
Хортицький замок став надійною базою для морських та сухопутних операцій запорожців, які завдавали відчутних ударів по ворожих тилах. Це викликало лють кримського хана Девлет-Гірея, який у 1557 р. обложив козацьку твердиню величезним військом. Після тривалої героїчної оборони Вишневецький змушений був відступити на Черкащину, а Січ була зруйнована дощенту. Але козацтво вже встигло зміцніти й невдовзі відродилося на нових місцях.
Отже, Дмитро Вишневецький відіграв визначну роль в історії українського козацтва. Він фактично став першим козацьким ватажком загальнонаціонального масштабу, втіливши ідею об’єднання розрізнених козацьких ватаг у централізовану військово-політичну структуру за порогами Дніпра. Його відчайдушна боротьба проти татар і турків, трагічна загибель у Стамбулі зробили князя-лицаря легендарною постаттю, оспіваною у народних думах та історичних піснях.
Передумови виникнення Запорізької Січі
Появі козацтва та Запорізької Січі сприяла низка історичних, географічних та соціально-економічних факторів.
У XV-XVI ст. українські землі перебували під владою Великого князівства Литовського та Польського королівства. Але ці держави не могли ефективно захищати свої південно-східні рубежі від постійних набігів кримських татар та турків. Це змушувало місцеве населення братися за зброю і самотужки боронити свою землю.
Крім того, існувала велика нейтральна територія між володіннями осілих держав та Кримським ханством – так зване “Дике Поле”. Цей край приваблював багатьох сміливців, які тікали сюди від феодального та релігійного гніту, шукаючи волі та здобичі. Поступово вони почали об’єднуватися у збройні ватаги, які стали зародком майбутнього козацтва.
Традиційно вважається, що Запорізьку Січ заснував приблизно у 1554-1555 рр. князь Дмитро Вишневецький (Байда). Він збудував на острові Мала Хортиця фортецю, яка стала базою для морських та сухопутних походів проти татар і турків. Це було перше постійне укріплення козаків за Дніпровськими порогами.
Місце розташування першої Січі було дуже вдалим з військової точки зору. Дніпровські пороги та високі скелясті береги робили фортецю малодоступною для ворогів. Водночас звідси можна було контролювати значну територію та оперативно реагувати на ворожі вторгнення.
За свідченнями сучасників, Д. Вишневецький спорудив на Хортиці кам’яну фортецю з баштами, частоколом та гарматами. Це була доволі потужна твердиня як на свій час. Втім, уже в 1557 р. вона була зруйнована величезною татарсько-турецькою армією після тривалої облоги. Сам князь Вишневецький потрапив у полон і був страчений у Стамбулі.
Але загибель першої Січі та її засновника не зупинила розвиток козацтва. Навпаки, воно продовжувало зміцнюватися й невдовзі перетворилося на потужний чинник історії Східної Європи.
Територія та адміністративно-військовий устрій
Після зруйнування Хортицької Січі козаки неодноразово переносили свій центр на інші острови та місцевості Подніпров’я. Загалом відомо про існування 8 Запорізьких Січей:
- Хортицька (1554/1555-1557)
- Томаківська (1560-ті – 1593)
- Базавлуцька (1593-1638)
- Микитинська (1639-1652)
- Чортомлицька (1652-1709)
- Кам’янська (1709-1711, 1730-1734)
- Олешківська (1711-1734)
- Нова (Підпільненська) (1734-1775)
Територія Війська Запорізького Низового охоплювала землі Північного Причорномор’я та Приазов’я від гирла Дніпра до гирла Дону. Вона була поділена на паланки (округи) з центрами у слободах та зимівниках.
Вільні озброєні люди: феномен українського козацтва
Українське козацтво було унікальним явищем не лише у вітчизняній, а й світовій історії. Це була своєрідна спільнота вільних озброєних людей, що сформувалася на окраїнних землях України в умовах перманентної війни з кочовим степом. Козаки не лише захищали рідну землю від ворожих нападів, а й слугували потужним демократизуючим фактором, противагою феодально-кріпосницькій системі.
Протягом XVI-XVIII ст. запорізьке козацтво перетворилося з військового стану на окремий соціальний прошарок зі своїми правами, привілеями, традиціями, світоглядом. Козаків вирізняли з-поміж інших верств специфічний побут, звичаї, одяг, зовнішній вигляд, бойове мистецтво. Вони мали власну територію (Вольності Війська Запорізького), самоврядування, судочинство, церкву, освіту. Ось у цій статті ми детально розповідали про Козацьку Раду та виборчу систему у козаків.
За свідченнями сучасників, запорожці були хоробрими, волелюбними, винахідливими, дотепними, водночас непоступливими, норовливими, звиклими покладатися лише на власну силу та зброю. Вони зневажали багатство, розкіш, спокійне життя, натомість понад усе цінували особисту свободу, рівність, братерство, військову славу. Сформувався особливий лицарсько-героїчний тип запорожця – воїна-степовика, мужнього та витривалого.
Козацтво виявило величезний вплив на всі сфери життя українського суспільства. Воно було не просто військовою силою, а й творцем самобутньої культури, мистецтва, фольклору, моралі. Козацькі думи, пісні, танці, легенди, прислів’я та приказки збагатили українську народну творчість. Запорізькі ікони, зброя, одяг, ужиткові речі стали надбанням національної культурної спадщини.
Завдяки Запорізькій Січі українське козацтво перетворилося на потужний чинник міжнародної політики у Східній та Південно-Східній Європі. Запорожці підтримували активні відносини з європейськими монархами (австрійськими Габсбургами, французькими Бурбонами, шведськими Ваза), впливали на розстановку сил у регіоні. Без козацького фактора неможливо уявити перебіг таких подій, як Хмельниччина, Руїна, Велика Північна війна та ін.
Історичні джерела донесли до нас колоритні описи зовнішності та характеру запорізьких козаків. Вони вражали сучасників своєю звитягою, відчайдушністю, зневагою до смерті. Ось як змальовував запорожців французький інженер Гійом де Боплан у XVII ст.:
“Це люди надзвичайно міцні й загартовані, легко переносять спеку й холод, голод і спрагу; в війні невтомні, відважні, хоробрі, чи радше зухвалі й нерозважливі, не цінують свого життя”.
Або ось яскрава характеристика козаків, дана турецьким мандрівником Евлією Челебі:
“Козаки – це таке невірне плем’я, в якого щороку тисяча-дві хоробрих молодців виростають, немов отруйні гриби… Вдень і вночі вони перебувають у походах на суходолі й на воді, розплачуючись із ворогом кров’ю за кров, а якщо трапиться нагода, то й власною головою”.
Таким чином, українське козацтво було справді унікальним феноменом, що залишив величезний слід в історії та ментальності нашого народу. Вільні, озброєні, волелюбні запорожці втілювали національний ідеал вільної людини, господаря своєї долі. Недаремно Тарас Шевченко назвав Запорізьку Січ “великим лицарським орденом”, а пам’ять про неї жива й досі.
Козацькі літописи та перекази про Запорізьку Січ
Важливим і цінним джерелом інформації про історію та побут Запорізької Січі є козацькі літописи та усні перекази. На жаль, до нас дійшла лише невелика частина цієї самобутньої історичної літератури, адже більшість оригінальних текстів загинула під час руйнувань Січі у XVIII ст. Але й ті пам’ятки, що збереглися, дають яскраве уявлення про життя та світогляд козацтва.
Найбільш відомими козацькими літописами вважаються твори Самовидця, Григорія Граб’янки та Самійла Величка. Вони висвітлюють події національно-визвольної війни українського народу під проводом Богдана Хмельницького середини XVII ст. та наступної доби Руїни. Хоча ці тексти не можна назвати неупередженими, вони цінні тим, що написані безпосередніми учасниками та свідками описуваних подій.
Особливу роль у збереженні пам’яті про Запорізьку Січ відіграли народні перекази та легенди. У них знайшли відображення уявлення простих людей про козаків як своїх захисників, борців за волю та справедливість. Чимало сюжетів цих усних оповідей пов’язані з конкретними місцями, островами, балками, могилами Запорізького краю.
Так, у переказах часто згадується легендарна Чортомлицька Січ, яка проіснувала понад 50 років і була найбільшою з усіх козацьких твердинь. Народна пам’ять зберегла оповіді про славетного кошового отамана Івана Сірка, який здобув перемоги у понад 50 битвах і вважався характерником – людиною з надприродними здібностями. Чимало легенд пов’язано з останніми роками існування Січі, її штурмом російськими військами та подальшою долею козаків.
Багато переказів присвячено походженню назв козацьких островів, балок, урочищ. Наприклад, острів Перун дістав своє ім’я тому, що там нібито колись стояв ідол давньослов’янського бога-громовержця. Або ж на острові Скарбний запорожці ховали свої військові скарби та клейноди. Звичайно, достовірність багатьох народних етимологій сумнівна, але вони відображають історичну пам’ять та уяву українців.
Деякі легенди оповідають про життя та побут козаків, їх звичаї, заняття, розваги. Чимало бувальщин стосуються випробувань, які проходили новачки (джури), аби стати повноправними січовиками. Молоді хлопці мусили розважати старших козаків співом та танцями, каратися на морозіі, витримувати побої киями. Лише найвитриваліші залишалися на Січі.
Перекази доносять до нас образи кошових отаманів та козацької старшини. У них ватажки постають мудрими, дотепними, хитрими, але справедливими. Вони дбають про майно Коша, стежать за дотриманням звичаїв, але водночас можуть гуляти та жартувати разом з усім товариством. Таким, зокрема, народна уява змальовує Івана Сірка, Костя Гордієнка, Петра Калнишевського.
Окремий цикл легенд та переказів присвячено ліквідації Запорізької Січі у 1775 р. та подальшій долі козацтва. У них розповідається, як російські війська підступно оточили та захопили козацьку столицю, пограбували і зруйнували її. Козаки, опинившись у безвиході, проклинають “віроломну Катерину” та втікають за Дунай, під протекторат турецького султана. Але на чужині вони сумують за рідним краєм і мріють повернутися на Батьківщину.
Таким чином, козацькі літописи та народні перекази є безцінною скарбницею історичної пам’яті нашого народу про Запорізьку Січ. Вони доповнюють офіційні джерела, дають змогу поглянути на життя козацтва очима його сучасників та нащадків. Ці тексти сповнені поваги та симпатії до “славного Війська Запорізького”, оспівують його героїчні звитяги та вільний дух. Недаремно усна словесність стала основою для творів багатьох українських письменників та митців ХІХ-ХХ ст. на козацьку тематику.
Останні роки та ліквідація Запорізької Січі
XVIII століття стало часом поступового занепаду Запорізької Січі та козацьких вольностей. Це було пов’язано з низкою внутрішніх та зовнішніх факторів – посиленням абсолютизму в Російській імперії, закріпаченням селянства, обмеженням автономії Гетьманщини, загостренням суперечностей між січовим товариством та старшиною. Водночас зменшення турецько-татарської загрози після російсько-турецьких війн робило Січ менш потрібною для царського уряду.
Один з найдраматичніших епізодів історії запорізького козацтва відбувся у 1709 р., коли Петро І жорстоко придушив виступ гетьмана Івана Мазепи та його союзників-запорожців на чолі з Костем Гордієнком. За наказом царя було зруйновано Чортомлицьку Січ, а козаків, які вціліли після штурму, страчено або заслано до Сибіру. Більшість запорожців змушена була тікати на території, підконтрольні Кримському ханству та Османській імперії. Там вони заснували так звану Олешківську Січ (1711-1734 рр.).
Але навіть після цих трагічних подій запорізьке козацтво зуміло відродитися. У 1734 р., під час нової російсько-турецької війни, уряд Анни Іоаннівни дозволив козакам повернутися на їхні старі землі та відновити Січ. Щоправда, тепер вона перебувала під значно більшим контролем царської адміністрації, а в політичному житті України її роль знизилася. Та попри все, нова Підпільненська Січ продовжувала бути осередком козацького самоврядування та військової звитяги.
Останнім славним кошовим отаманом Січі став Петро Калнишевський (1691-1803 рр.). Він доклав багато зусиль для економічного розвитку козацького краю, підтримки православної церкви та освіти, зміцнення позицій козацтва. Водночас Калнишевський намагався лавірувати між інтересами російського уряду та козацтва, що було нелегко в умовах постійного тиску на автономні права Січі.
Доля Запорізької Січі була вирішена у 1775 р., після успішного завершення російсько-турецької війни 1768-1774 рр. Імператриця Катерина ІІ більше не бачила потреби в існуванні “козацької республіки”, яка своїм вільним устроєм суперечила самодержавно-кріпосницькій системі. Приводом для ліквідації Січі стали повідомлення про “неблагонадійність” запорожців та їхні таємні контакти з турками.
4 червня 1775 р. російські війська під командуванням генерала Текелія раптово оточили Січ та запропонували козакам скласти зброю. Опинившись у безнадійній ситуації, Калнишевський прийняв ультиматум. Козацьку старшину заарештували, військову канцелярію опечатали, клейноди та скарби конфіскували, укріплення знищили. За кілька днів Січ припинила існування.
Указом від 3 серпня 1775 р. Катерина ІІ оголосила про ліквідацію “Війська Запорізького Низового”. Землі Вольностей були розподілені між новоствореними Новоросійською та Азовською губерніями і роздані російським та українським поміщикам. Більшість рядових козаків перетворили на державних селян, а невелику частину зарахували до т. зв. Чорноморського козацького війська, яке невдовзі переселили на Кубань.
Доля козацької старшини була трагічною. Петра Калнишевського та військового суддю Павла Головатого засудили до довічного ув’язнення у віддалених монастирях. Писаря Івана Глобу заслали до Сибіру, осавула Опанаса Ковпака – на Соловки. Лише через 25 років указом Олександра І Калнишевського звільнили. Він помер 1803 р. у віці 112 років як символ козацької стійкості та незламності.
Падіння Запорізької Січі стало переломною віхою в історії українського козацтва. Разом з нею відійшла у минуле ціла епоха безкомпромісної збройної боротьби за свободу рідного краю. Внаслідок остаточного поглинення козацької України Російською імперією було перервано традицію державотворення, витоки якої сягають ще часів Київської Русі та Галицько-Волинського князівства.
Але ліквідація Січі не означала знищення пам’яті та духу запорізького козацтва. Козацькі традиції продовжували жити у Чорноморському, Бузькому, Катеринославському, Азовському військах, Задунайській Січі. Нащадки запорожців зробили вагомий внесок у заселення та освоєння південноукраїнських степів, Кубані, Причорномор’я. Вони підтримували живий зв’язок зі своїми славними предками.
У ХІХ ст. романтичний образ Запорізької Січі як осередку козацької вольниці та лицарства надихнув багатьох українських діячів на створення нової національної ідеології. Тарас Шевченко, Пантелеймон Куліш, Микола Костомаров та інші “будителі” нації бачили в Січі уособлення свободолюбства та державницьких змагань українців. Завдяки їхнім творам козацька минувшина стала важливим елементом модерної української ідентичності.
Отже, Запорізька Січ проіснувала понад 200 років і справила величезний вплив на історичну долю України. Це була унікальна суспільно-політична організація, яка втілювала найкращі риси українського національного характеру – волелюбність, звитягу, почуття власної гідності, самоврядність, демократизм, прихильність до освіти та культури. У найтяжчі часи бездержав’я саме Січ була охоронцем південних рубежів України, осередком визвольного руху та державотворчих ідей.
Заключні думки
Сьогодні спадщина Запорізької Січі пронизує багато сфер нашого життя, від топонімів та пам’яток до фольклору і мистецтва. Історична пам’ять про неї живе в серцях мільйонів українців, надихає на подвиги в ім’я свободи та незалежності Батьківщини. Недаремно 14 жовтня, давнє козацьке свято Покрови Пресвятої Богородиці, є Днем захисників та захисниць України. У цьому теж вбачається зв’язок між героїчним минулим та сьогоденням нашої нації.
Тож вивчення історії Запорізької Січі, популяризація козацьких традицій мають важливе значення для зміцнення української державності та ідентичності. Ця славна сторінка нашого минулого засвідчує здатність українців до самоорганізації, відстоювання власних прав та інтересів. Досвід Січі може бути актуальним і в умовах сучасних викликів.
Будемо сподіватися, що світла пам’ять про звитяги та досвід Запорізької Січі надихатимуть українців на нові звершення на шляху розбудови власної держави. І козацька слава ніколи не померкне над Хортицею та Великим Лугом!