Панас Мирний (справжнє ім’я – Панас Якович Рудченко) – класик української літератури, один з її корифеїв. Життєвий і творчий шлях Панаса Мирного – це шлях людини, яка, долаючи нелегкі обставини, зуміла стати видатним письменником і залишити неоціненний слід в історії рідної культури.
Дитинство і юність, формування особистості митця
Панас Якович Рудченко народився 13 травня 1849 року в Миргороді на Полтавщині. Він був сином бухгалтера повітового казначейства. Родина жила небагато, але в ній панувала атмосфера любові, підтримки, поваги до простих людей та їхньої культури. Змалку Панас чув народні пісні, казки, легенди, і ця народна творчість назавжди ввійшла в його душу.
Освіту майбутній письменник здобував спочатку в Миргородському парафіяльному училищі, а згодом – в Гадяцькому повітовому. Він мав допитливий розум і добру пам’ять, легко вчився і щороку отримував похвальні листи за успіхи. Втім, закінчити училище юнакові не судилося – в 14 років він змушений був іти працювати, щоб матеріально допомагати родині.
Перші кроки на життєвому шляху Панаса Рудченка були нелегкими. Він починав дрібним канцеляристом, потім служив у повітових судах та казначействах у Гадячі, Прилуках, Миргороді. У 1871 році доля привела його до Полтави, де він працював спочатку помічником бухгалтера в казначействі, а згодом обіймав різні посади в місцевій казенній палаті. Робота забирала багато часу й сил. Але водночас вона давала багатий матеріал для спостережень, для пізнання людей та їхніх характерів. Постійна зайнятість не завадила Панасу Яковичу займатися самоосвітою, вивчати історію, філософію, іноземні мови. Великий вплив на формування його особистості мали твори Тараса Шевченка, Марка Вовчка, Миколи Гоголя.
Ще одним захопленням молодого Рудченка став фольклор. Він записував народні пісні, казки, прислів’я, збирав етнографічні матеріали. Згодом частину зібраних ним творів було опубліковано його братом Іваном Рудченком (літературний псевдонім – Іван Білик) у двох випусках збірки «Народні південноруські казки» (1869, 1870).
Початок літературної діяльності і перші твори
Свої перші літературні спроби Панас Якович Рудченко робить на початку 1870-х років. Для публікацій він обирає промовистий псевдонім Панас Мирний. У 1872 році в львівському журналі «Правда» з’являються його вірш «Україні» та оповідання «Лихий попутав». Далі було оповідання «Чіпка» (1875) – перша редакція майбутнього роману «Хіба ревуть воли, як ясла повні?».
У цей період Панас Мирний пробує себе в різних жанрах – пише вірші, оповідання, драматичні твори. Серед них – цикл реалістичних оповідань з народного життя «Як ведеться, так і живеться», п’єса «Лимерівна», поезії («До честі», «Казка про правду та кривду» тощо). В усіх цих творах уже виразно звучить характерна для Мирного тема – зображення важкої долі трудового люду, картання соціальної несправедливості.
Робота в канцеляріях, хоч і віднімала багато сил та часу, давала письменнику важливий досвід, знання реального життя. За жанром його посади були незначними, та Мирний сумлінно виконував свої обов’язки і завжди заступався за простих людей. І. Білик згадував, як до молодшого брата часто зверталися селяни, ремісники, дрібні службовці – «ходили як до найближчого судді по всяких ділах – позичити грошей, просити допомоги, поради». Знаючи життя не з розмов, а з власних спостережень, Панас Мирний правдиво відтворював його у своїх творах.
«Хіба ревуть воли, як ясла повні?» – вершина творчості
Етапним твором у творчості Панаса Мирного став соціально-психологічний роман «Хіба ревуть воли, як ясла повні?», який він написав разом із братом Іваном Біликом. Історія написання цього видатного твору досить цікава. У 1972 році, перебуваючи у службовому відрядженні, Панас Якович почув від візника сумну розповідь про долю селянина Василя Гнидки, який через злидні став розбійником. Ця історія не відпускала письменника, змусила глибоко задуматися над причинами, які штовхають людину на злочин.
Спершу, під враженням почутого, Мирний написав нарис «Подорож з Полтави до Гадяча», а згодом – повість «Чіпка», головним героєм якої був Чіпка Варениченко – талановитий, але затурканий життям селянин, доля якого нагадувала долю Василя Гнидки. Відгук на повість написав брат Панаса Яковича – Іван Білик. Він високо оцінив твір, але висловив ряд зауважень і порад.
Заохочений цим, Панас Мирний продовжив роботу. Він вирішив розширити повість до розмірів роману, зробити сюжет більш розгалуженим, увести нові важливі персонажі. До роботи над твором активно долучився Іван Білик. Остаточно роман був завершений у 1875 році. Автори дали йому назву, взяту з рядка української народної пісні – «Хіба ревуть воли, як ясла повні?».
Доля роману складалася непросто. Через цензурні утиски довго не вдавалося надрукувати його в Росії. Вперше «Хіба ревуть воли…» побачив світ аж у 1880 році в Женеві, у журналі «Громада», а окремим виданням вийшов у Львові в 1887 році. І лише в 1905 році, після революційних подій, роман був опублікований у Києві (російською мовою, в журналі «Киевская старина»).
«Хіба ревуть воли, як ясла повні?» – перший український соціально-психологічний роман. Це полотно епічного розмаху, з багатьма сюжетними лініями, широкою панорамою народного життя. В центрі твору – трагічна доля селянина-бунтаря Чіпки Варениченка, який, не витримавши злиднів і кривд, стає розбійником. Навколо цього образу розгортаються картини життя українського села від кінця XVIII до 70-х років XIX століття.
Образ Чіпки – великий творчий здобуток Панаса Мирного. Це один із типових образів дореволюційної української літератури. Чіпка – талановитий, розумний і працьовитий селянин. Але нестерпна соціальна несправедливість, злидні й безправ’я спотворюють його душу, роблять «пропащою силою». Доля Чіпки – це доля багатьох селян, які через безвихідь ставали на шлях злочину.
Поряд з Чіпкою в романі діють інші колоритні персонажі – його подруга Галя, її батьки Максим Гудзь і Явдоха, сільський глитай Грицько Чупруненко та багато інших. Кожен із цих образів яскравий і психологічно переконливий. Через їхні долі автори показують гострі соціальні конфлікти, моральні суперечності тогочасного життя.
Роман «Хіба ревуть воли, як ясла повні?» приніс Панасу Мирному справжнє визнання. Згодом Іван Франко назве цей твір «епохальним явищем», вершиною творчості письменника. Тонкий психологічний аналіз, співчуття до знедолених, гуманістичний пафос, епічна широта зображення дозволяють поставити роман Мирного в один ряд з творами світової класики.
Творчий доробок та вклад у розвиток літератури
Перу Панаса Мирного належить ціла низка визначних творів, які збагатили українську літературу, вивели її на новий рівень. Це, зокрема, соціально-психологічний роман «Повія», повісті «Лихі люди», «П’яниця», «Лихо давнє й сьогочасне», «Голодна воля», оповідання «Морозенко», «Лови», «Казка про Правду та Кривду», п’єси «Перемудрив», «Згуба» та інші.
У творах Панаса Мирного відображено широку панораму життя українського суспільства другої половини XIX століття. Особливо багато уваги письменник приділяє зображенню села, селянства. Він був одним із перших, хто глибоко і правдиво розкрив процес розшарування села, загострення соціальних антагонізмів після скасування кріпацтва.
Письменник одним з перших у нашій літературі звернувся до робітничої теми (оповідання «Лихо давнє й сьогочасне»), а також до зображення життя міської бідноти, соціальних низів («Повія»). У центрі більшості творів Мирного – доля жінки, часто трагічна і безпросвітна (Чіпчина мати Мотря, Христя, Галя з роману «Хіба ревуть воли…», Христина з «Повії» та інші).
Панас Мирний започаткував нові жанри в українській літературі:
- соціально-психологічний роман і повість;
- психологічне оповідання і новела;
- сатирична казка;
- художній нарис.
Художній метод Мирного – реалізм, заглиблений у психологію, проникнутий співчуттям до людини. Письменник уникав поверховості, прагнув розкрити характери в розвитку, показати вплив соціальних обставин на людську особистість.
Про новаторство Панаса Мирного яскраво свідчить його роман «Повія». Це історія українського «загубленого життя». Головна героїня твору Христя Притиківна стала жертвою соціальної несправедливості і чоловічої розпусти. Письменник простежує її трагічну долю – від щасливого дитинства в селянській родині до життя повії в місті. Автор співчуває своїй героїні, засуджує суспільство, що занапастило її.
У творчості Панаса Мирного завжди звучить щира любов до знедолених, співчуття до «маленької людини». Його хвилюють проблеми моралі, добра і зла, справедливості. Письменник вірить, що в людині, навіть найбільш упослідженій і упокореній, ніколи не вмирає прагнення до світла й добра.
Подвижницьке життя і громадянська позиція
Панас Мирний жив у часи, коли українська мова і культура зазнавали постійних утисків і принижень з боку царського уряду. Щоб надрукувати українську книжку, потрібно було пройти через безліч цензурних перепон. Про ставлення влади до всього українського свідчить і такий промовистий факт. У 1915 році, коли Панас Якович відзначав 40-річчя своєї службової діяльності, полтавські чиновники урочисто вітали його, а водночас… жандармерія царської Росії розшукувала крамольного письменника Панаса Мирного.
Усе життя Панас Мирний змушений був балансувати між літературною працею і службою. На його очах нищилися найкращі сили українства, переслідувалася рідна мова. Як людина совісна й чесна, він не міг миритися з такою несправедливістю. Ось лише кілька фактів з біографії письменника, які свідчать про його громадянську мужність і принциповість:
- у 1870-х роках Панас Мирний був учасником напівлегального гуртка «Унія», що ставив за мету поширення української книги;
- коли 1914 року влада заборонила вшановувати пам’ять Тараса Шевченка, Панас Мирний у відозві, написаній з цього приводу, висловив гнівний протест проти дій царської адміністрації;
- у 1904-1905 роках письменник брав участь у виданні журналу «Рідний край» – першого на Наддніпрянщині часопису, що акумулював національні сили;
- багато років Панас Якович допомагав молодим літераторам, консультував їх, давав поради, ділився творчими планами.
Життя не раз завдавало Панасу Мирному жорстоких ударів, та він ніколи не впадав у відчай. У голодні 1880-і роки письменник організовував допомогу селянам Полтавщини – збирав і відправляв кошти, харчі, одяг. Він завжди був готовий підставити плече тому, хто потрапив у біду.
Найважчим випробуванням для Панаса Яковича стала Перша світова війна. Під час воєнних дій загинув його старший син Віктор, середущого сина Михайла мобілізували на фронт. Та попри тяжке горе, Мирний не занепадає духом. Він продовжує писати і працювати, підтримує зв’язки з молодими літераторами, докладає зусиль для розбудови української культури. У 1918 році письменник стає одним із засновників видавничого товариства «Зірка», яке публікувало книжки для школярів.
Помер Панас Мирний 28 січня 1920 року в Полтаві. На будинку, де він провів останні роки життя, встановлена меморіальна дошка. У 1940 році в місті урочисто відкрили літературно-меморіальний музей письменника.
Визнання і пам’ять
Неоціненний внесок Панаса Мирного в українську літературу був належно поцінований ще за життя митця. У 1914 році, з нагоди 40-річчя літературної діяльності, його привітали найвидатніші діячі української культури – Михайло Коцюбинський, Леся Українка, Микола Лисенко, Михайло Старицький, Володимир Самійленко.
У радянський час, коли вперше з’явилася можливість видавати й популяризувати спадщину Мирного, його твори публікувалися масовими тиражами, перекладалися багатьма мовами, вивчалися в школі. Романи «Хіба ревуть воли, як ясла повні?» та «Повія» увійшли до золотого фонду української класики. За мотивами творів Мирного знято кінофільми, поставлено вистави.
У містах України є вулиці, названі на честь Панаса Мирного, йому встановлені пам’ятники. Ім’ям письменника названо Полтавський академічний обласний український музично–драматичний театр.
На своїй малій батьківщині, в Полтаві, Панас Мирний став однією з найшанованіших постатей. У місті діє літературно-меморіальний музей письменника, споруджено пам’ятник, його ім’я носить одна з центральних вулиць. Щороку в травні, під час Свята української літератури, в Полтаві відбуваються урочисті заходи, присвячені Панасу Мирному.
Минає час, та не згасає інтерес до творчості великого майстра слова. Нові покоління українців відкривають для себе його книги, знаходять у них мудрість, красу і моральні опори. У глибині десятиліть образ скромного трудівника пера світиться неугасним духовним сяйвом. Панас Мирний і сьогодні залишається нашим сучасником і однодумцем, учителем правди і співчуття.