Селище міського типу Опішня знаходиться у східній частині Полтавської області. Адміністративно село належить до Зіньківського району і розташоване за 30 кілометрів на південний схід від Зінькова. Опішня лежить на перетині кількох автошляхів: із Полтави, Сум, Гадяча та Миргорода. Селище є «найвищим» населеним пунктом Полтавщини: воно розташоване на семи пагорбах високого правого берега Ворскли поряд із найвищою точкою області.
Історія селища Опішня
За однією з версій назва «Опішня» походить від «опоку» — різновиду глини, якою користуються гончарі. За іншою версією, топонім походить від слова «опішитися», тобто відпочити, зійти з коня. Це пояснення походження назви пов’язане з тим, що поселення знаходилося на перетині кількох трактів.
Заселення цього місця відбулося ще в епоху неоліту. Проживали тут і скіфи, і ранні племена слов’ян. Селище стоїть біля Опошнянського городища – поселення слов’ян-сіверян 7-12 століть, яке в епоху Київської Русі було одним із сторожових постів на східних кордонах держави. Існувала Опішня і після татаро-монгольської навали. У 14 столітті це було володіння Литви, а в 1430 — мурзи Лекси, який прийняв литовське підданство ставши засновником дворянського роду Глинських. До середини 16 століття Опішня — досить велике торгове містечко на східній околиці Речі Посполитої, що мало магдебурзьке право.
У період українсько-козацької держави Опішня була сотеним містечком у Гадяцькому полку. Вона мала важливе значення у Північній війні: була зайнята шведами, обложена військами під командуванням Олександра Меншикова і навіть спалена шведами, що відступали. У середині 18 століття Опішня належала гетьману Кирилу Розумовському, а згодом стала заштатним містечком Зіньківського повіту Полтавської губернії. У радянські часи протягом 1923-1962 років Опішня значилася центром однойменного району.
Опішня і гончарство
Опішня – визнаний центр українського гончарства. Традиції гончарної справи в селищі беруть початок ще в доісторичні часи. Розквіт припадає на 15-18 ст., коли гончарний промисел стає необхідною частиною господарського укладу. У цей період формуються основні центри глиняного ліплення, кожен з яких відрізняється колористкою та орнаментом.
У околицях Опішні виявлено 40 різновидів глини, що спричинило формування керамічної галузі. Робота з глиною годувала всю сім’ю, де кожен виконував свої функції. Молоді хлопці були глинокопами, жінки та діти місили глину. Чоловіки працювали за гончарним колом, а їх дружини займалися розписом готових виробів. Для цього використовували природні рослинні та мінеральні барвники. Розчином фарби заповнювали вузьку соломинку та обережно наносили на малюнок.
Опішнянську кераміку відрізняє характерний рослинний орнамент, який іноді вписує фігурки тварин. Асортимент виробів вражає різноманітністю:
- «зварники» (об’ємом 2 відра) для компоту;
- «борщівники» (по 4-6 л);
- «кашники» (по 2-3 л);
- макітри – для розтирання маку;
- горщики для замісу тіста;
- глеки («глечики») для молока;
- банки («шаровки») для варення;
- «гарбузи» та баклаги для води;
- барила («барильця») для вина;
- миски для їжі.
Крім всілякого кухонного начиння, майстри славилися майстерно зробленою плиткою, що використовується для облицювання, а також іграшками та статуетками. Свистун з Опішні розліталися по всіх існуючих ярмарках – від Сорочинців до Макар’єва. Частіш за все ліпили фігурки тварин – коня, оленя, барана, козла, півня. Збоку і ззаду свердлили дірочки. Виходили дзвінкоголосі свистульки — улюблена забава дітлахів.
Музеї та заклади Опішні
У першій половині 20 століття тут налічувалося близько однієї тисячі майстрів-гончарів. Нині в Опішні працює кілька навчальних закладів та майстерень, де навчають цього стародавнього мистецтва. Про створення заповідної зони, присвяченої Опішнянській кераміці, вперше згадував О. Довженко у 50-х роках. Ідея втілилася в життя у 1986 році. Спочатку двері відкрив Музей гончарства, а через три роки запрацював заповідник із монументальною керамікою просто неба. Також тут створено два музеї-садиби: майстрині Олександри Савченко та гончарського роду Пошивайло.
У фондах музею-заповідника зберігається понад 100 тисяч унікальних робіт українських гончарів. Відвідувачі можуть не лише ознайомитися з експозицією, а й спробувати свої сили у мистецтві глиняного ліплення. Особливо багатолюдно тут стає у вересні під час проведення щорічного Національного фестивалю гончарства.
У селищі діє Інститут керамології, видавництво якого є одним із найбільших у країні за профілем «українське гончарство», спеціалізована державна бібліотека, та Національний архів українського гончарства.
Роботи корифеїв опішнянської гончарної майстерності зберігаються не лише у музеях рідного краю, вони неодноразово представлялися на міжнародних виставках та поповнили музейні експозиції та приватні колекції за кордоном.
Туристична цінність Опішні
Завдяки гончарству Опішня є популярним туристичним центром. Тут проводили гончарські свята та фестивалі, у селищі створено кілька етнічних агросадиб, відтворені традиційні полтавські селянські хати, які служать готелями, ресторанами та місцями для проведення різноманітних заходів.
Архітектурна спадщина Опішні сильно постраждала через війни 20 століття та особливості внутрішньої політики більшовиків. Шість опішнянських церков було зруйновано у 1930-ті роки, відновлено лише Свято-Троїцьку. На місці інших знаходяться парк, школа та Будинок культури. Головний архітектурний пам’ятник селища – будинок Кричевського-Лебіщака (1916). Це взірець українського модерну. У його стінах знаходиться музей роду Кричевських – відомих діячів мистецтв. Також серед визначних пам’яток селища слід відзначити залишки Опошнянського городища.