Український правопис – це система загальноприйнятих правил передачі усного мовлення на письмі. Він охоплює орфографію (написання слів і букв) та пунктуацію (вживання розділових знаків) і служить для забезпечення єдності та зрозумілості писемної мови. Історія українського правопису тісно переплетена з багатовіковим розвитком самої мови та долею народу, що нею послуговується.
Зародження писемності і початковий етап розвитку правопису (X-XV ст.)
Писемність на українських теренах бере свій початок ще з дохристиянських часів. Однак саме прийняття християнства і запровадження кириличної абетки наприкінці X ст. поклало початок систематичному розвитку правопису на основі старослов’янської мови. Протягом давньоруського періоду (XI-XIII ст.) закладалися підвалини фонетичного принципу орфографії, коли написання тяжіло до живої вимови.
З XIV ст. староукраїнський правопис виразно відмежовується від інших слов’янських. З’являються питомі букви є, ї, й, особливості українського консонантизму і вокалізму. Вершиною тогочасного книжного письма стала «Грамматіки Славенскія правилноє Синтаґма» Мелетія Смотрицького (1619), яка майже 200 років правила за взірець церковнослов’янської орфографії.
Утвердження нової літературної мови і пошуки правописних норм
Зі становленням нової української літератури, початок якій поклала «Енеїда» Івана Котляревського (1798), постала потреба відійти від архаїчного книжного письма і відбити на письмі живе народне мовлення. Ціле XIX ст. позначене інтенсивними пошуками в цьому напрямі і появою численних правописних систем.
Найбільший вплив мали правописи О. Павловського, П. Куліша (кулішівка), М. Драгоманова (драгоманівка) та Є. Желехівського (желехівка). Кожен з них робив свій внесок в утвердження фонетичного принципу, витіснення історико-етимологічного письма. Поступово формувався єдиний український алфавіт і спільні правила для всіх українських земель.
Реформаторські змагання і перемога фонетичного принципу в 1900-1920-х рр.
На межі XIX-XX ст. провідну роль у розвитку та унормуванні правопису відіграли словники та граматики С. Смаль-Стоцького, В. Сімовича, Є. Тимченка. Та особливе значення мав 4-томний «Словарь української мови» за редакцією Б. Грінченка (1907-1909), де було застосовано фонетичні правила «пиши як чуєш», що стали основою сучасної орфографії.
У 1920-ті, за доби українізації, відбувається перша всеохопна реформа і створення соборного правопису. Проєкт 1928 р., вироблений провідними мовознавцями (А. Кримський, Л. Булаховський, О. Синявський та ін.), уперше об’єднав правописну практику Наддніпрянщини і Галичини, остаточно утвердивши фонетичний принцип. На жаль, ця прогресивна спроба дуже скоро була зведена нанівець.
Згубні наслідки радянської русифікації 1930-1980-х рр.
Трагічною сторінкою історії українського правопису стали 1930-ті рр. Після нищівного розгрому українського відродження, в 1933 р. владою СРСР було запроваджено істотно змінений правопис, підпорядкований настанові на зближення української мови з російською. Найсамобутніші риси української фонетики і граматики безжально викорінювалися, російські написання багатьох слів ставали обов’язковими, з абетки вилучили букву «ґ».
Ця русифікаторська тенденція невпинно посилювалася в кожній наступній редакції правопису (1946, 1960). Мовознавча наука потрапила під жорсткий ідеологічний контроль і змушена була шукати обґрунтування русифікації. Величезний масив питомої української лексики опинився поза літературним вжитком, перейшовши до розряду «застарілих» чи «діалектних». Такого політичного диктату над правописом не знала жодна цивілізована країна.
Відновлення правописних традицій і суперечності пострадянського періоду
З початком перебудови і відродженням української державності наприкінці 1980-х активізувалася робота над виправленням деформацій радянської доби. Четверте видання «Українського правопису» (1990, 1993), хоч і не позбавлене половинчастості, повернуло до життя чимало питомих українських написань, відновило вилучені букви і форми (як от «ґ», закінчення «-и» в родовому відмінку іменників жіночого роду тощо).
Та виявилося, що неможливо так швидко надолужити згаяне за довгі роки радянщини. Чинна редакція, успадкована ще з 1960-го, досі містить численні анахронічні правила і русизми, що не відбивають живого українського мовлення і суперечать національній правописній традиції. Розрив між лінгвістичною теорією та реальною мовною практикою дедалі зростає. Суспільство прагне позбутися обтяжливого колоніального спадку і в цій важливій царині національного буття.
Сучасні виклики та майбутнє українського правопису
У 1990-ті логічним продовженням курсу на дерусифікацію мало стати ґрунтовне оновлення правопису. Цим займалася спеціально створена Національна комісія з питань правопису, до складу якої ввійшли провідні мовознавці та письменники. Результатом їхньої роботи став проєкт нової редакції, опублікований 1999 р.
Цей документ передбачав системне очищення від русифікаторських нашарувань, послідовніше відбиття історичних закономірностей, поновлення в правах традиційних написань. Задум реформи так само був продиктований прагненням виробити спільні норми для українців усього світу. Однак попри багаторічні зусилля, проєкт досі лишається нереалізованим.
Натомість спостерігається поступове впровадження елементів цієї реформи у видавничій та освітній практиці, у ЗМІ та соцмережах. Зокрема, дедалі частіше вживаються апостроф і м’який знак згідно з вимовою, букви «т» і «ф» для передачі відповідних грецьких звуків, «и» замість «і» в певних позиціях, прогресивні закінчення в родовому і давальному відмінках тощо. Все це свідчить про нагальний суспільний запит на осучаснення правопису.
Засади гармонійного реформування: поєднання традицій і модерності
Очевидно, що рано чи пізно український правопис має бути реформований відповідно до актуальних потреб мовного розвитку. Це стратегічно важливе завдання, від якого залежить майбутнє національної культури. Та щоби воно було успішно виконане, слід виробити науково обґрунтовану і суспільно прийнятну концепцію змін.
У майбутній редакції мають гармонійно поєднатися кілька засад:
- Системна дерусифікація і дерадянізація, усунення накинутих ззовні правил, що спотворюють органіку української мови;
- Опертя на питомі історичні джерела, відновлення національних правописних традицій, розірваних більшовицькою русифікацією;
- Відбиття актуальних мовних процесів, еволюційне осучаснення правил відповідно до тенденцій розвитку живої мови;
- Орієнтація на соборність, вироблення спільних норм для всіх частин української мовної території, в Україні та поза її межами.
При цьому оновлення правопису не повинне бути надто революційним. Адже орфографічна норма прагне до стабільності, її зміни мають відбуватися поступово, безболісно для носіїв мови. Тільки так можна виплекати сучасний, зручний у користуванні, внутрішньо несуперечливий звід правил, яким послуговуватиметься вся нація.
Висновки
Український правопис – невід’ємна частина національної духовної спадщини. Його історія віддзеркалює складний, часом трагічний шлях українського народу до самоствердження. І найглибший слід у ньому полишило понад півстолітнє панування радянського режиму, що призвело до катастрофічного розриву правописної традиції.
Тож нині подолання руйнівних наслідків русифікації, системне оновлення правопису відповідно до історичних джерел і актуальних потреб є пріоритетним завданням гуманітарної політики України. Воно потребує фахових зусиль мовознавців, широкої суспільної дискусії і державної підтримки. Тільки в такий спосіб ми зможемо відродити соборний український правопис, достойний великої європейської нації.
Адже правопис – не просто зібрання відсторонених від життя правил. Це могутній чинник формування мовної свідомості, важливий інструмент розбудови модерної української ідентичності. Без повноцінного правопису, що органічно продовжує національні традиції і водночас відповідає на виклики сучасності, годі уявити поступ України як суверенної держави у вільному світі. Тому всім нам варто усвідомити: які правила писемності ми виробимо сьогодні, таким буде обличчя української мови, культури, України в майбутньому.