Павло Григорович Тичина – видатний український поет, перекладач, державний діяч. Його життєвий і творчий шлях припав на складні й трагічні часи в історії України першої половини ХХ століття. Тичина пройшов непросту дорогу від геніального самобутнього лірика до поета, вимушеного служити тоталітарному режиму. Проте, попри всі суперечності й трагізм долі, він залишив яскравий слід в українській літературі й назавжди увійшов до когорти її класиків.
Дитинство і юність на Чернігівщині
Павло Григорович Тичина з’явився на світ морозного січневого дня 1891 року в невеличкому селі Піски, що на Чернігівщині. Він став сьомим із дванадцяти дітей у родині місцевого дяка Григорія Тимофійовича та його дружини Марії Василівни. Змалку хлопчик ріс у атмосфері щирої побожності, любові до музики та співу, які плекалися в сім’ї.
Маленький Павло вражав усіх своїми неабиякими талантами. Він мав абсолютний музичний слух, чудовий голос і неймовірну пам’ять. Ці здібності розвивалися завдяки постійній участі в церковних богослужіннях, де він співав і читав молитви. А ще хлопець грав на багатьох музичних інструментах, серед яких особливо виділяв кларнет.
У 1901 році допитливий десятирічний Павло вступив до Чернігівського духовного училища. Тут доля звела його з Григорієм Верьовкою, який згодом стане знаменитим композитором і хоровим диригентом. Хлопці заприятелювали й часто музикували разом. Тичина співав у архієрейському хорі Єлецького монастиря, а також брав участь у різноманітних концертах і літературних вечорах.
Після закінчення училища в 1907 році юнак продовжив освіту в Чернігівській духовній семінарії. Цей навчальний заклад славився високим рівнем викладання й творчою атмосферою. Тут Павло Тичина поринув у світ богослов’я, філософії, стародавніх і сучасних мов. Особливий вплив на нього справили уроки малювання, які проводив відомий художник Михайло Жук.
Саме Михайло Іванович відіграв визначальну роль у творчому становленні Павла Тичини. Він розгледів незвичайний мистецький хист свого учня й всіляко підтримував його. Завдяки Жуку майбутній поет познайомився з Михайлом Коцюбинським. З 1911 року Павло став частим гостем на літературних “суботах” в оселі видатного письменника.
Ці зустрічі були справжньою духовною лабораторією, де молодь гартувала свій талант, обмінювалася думками, дискутувала про шляхи розвитку української культури. Для Тичини вони стали школою літературної майстерності, філософського осмислення дійсності. Атмосфера високої освіченості й творчого горіння, яка панувала на “суботах” Коцюбинського, надихала юнака на власні поетичні спроби.
Перші літературні кроки
У 1912 році в Павла Тичини з’являються перші публікації віршів у журналах “Літературно-науковий вісник”, “Рідний край”, “Українська хата”, “Основа”. Михайло Коцюбинський високо оцінив поезію молодого автора, назвавши його справжнім поетом. Це надихнуло Тичину на подальшу творчість.
Після закінчення семінарії в 1913 році Павло Григорович вступає до Київського комерційного інституту. Паралельно він підробляє помічником хормейстера в театрі Миколи Садовського.
У цей період Тичина створює поетичні цикли “Панахидні співи” (вперше опубліковані лише в 1993 році), пройняті мотивами християнського смирення й першого кохання.
“Сонячні кларнети” і розквіт таланту
1918 рік став визначальним у творчій долі поета. Побачила світ його перша поетична збірка “Сонячні кларнети”, яка принесла Тичині широке визнання й славу новатора. Органічне поєднання музики й живопису, неповторна мелодика вірша, свіжі образи – все це захоплювало читачів і критиків.
Відомий літературознавець Микола Зеров писав, що Павло Тичина – “найоригінальніший з поетів двадцятип’ятиліття (1900-1925)”. А Василь Стус згодом зазначить: “Музичність заполонила все його світосприйняття, і саме слово зробилося для поета не стільки способом висловлювання тих чи інших думок і почуттів, скільки шляхом до виявлення звуку, який сам по собі народжує думки і почуття”.
Особливе місце посідає вірш “Пам’яті тридцяти”, присвячений київським студентам, які загинули в бою з військами Муравйова під Крутами й були поховані на Аскольдовій могилі. Пісня “Як упав же він з коня” на слова Тичини стала неофіційним гімном армії УНР.
Упродовж 1918-1924 років з’являються нові поетичні збірки: “Замість сонетів і октав”, “Плуг”, “Вітер з України”. Олександр Олесь захоплено відгукувався: “Тичина – геніальний поет, і Бог його знає, чи Україна ще скоро такого матиме”.
Під пресом тоталітаризму
Проте вже із середини 1920-х Павло Тичина починає відчувати зростаючий ідеологічний тиск радянської системи. У пресі лунають звинувачення поета в “буржуазному націоналізмі”. Тому в його творчості відбуваються разючі зміни. Аби довести відданість комуністичному режиму, Тичина пише на замовлення партії низку заідеологізованих поезій, далеких від колишніх шедеврів. Це викликало обурення й розчарування колег по перу. Євген Маланюк з гіркотою писав:
Раптом… брязнуло враз! І ридально навік розірвалось…
І бездонним проваллям дихнула порожня луна.
…від кларнета твого – пофарбована дудка зосталась.
…в скривавлений Жовтень – ясна обернулась Весна.
За влучним висловом Василя Стуса, “поет у Тичини пішов у довічне тюремне ув’язнення”.
Державна і громадська діяльність
Радянська влада вирішила зробити з Павла Тичини державного діяча. У 1943-1948 роках він обіймав посаду міністра освіти УРСР. Значною мірою саме завдяки його зусиллям вдалося зберегти українську мову навчання і видання підручників в умовах посилення русифікації.
У 1953-1959 роках Тичина був головою Верховної Ради УРСР. Він пішов у відставку, не погодившись підписати закон, що уможливлював скасування вивчення української для дітей військовослужбовців на вимогу батьків.
Павло Григорович двічі висувався різними зарубіжними організаціями на здобуття Нобелівської премії з літератури. Однак уряд СРСР не підтримав ці ініціативи.
Останні роки життя
До кінця життя Павло Тичина продовжував працювати – писав нові твори, перекладав українською з багатьох мов (загалом близько 40). Проте колишнього натхнення й новизни, на думку критиків, його пізня творчість не мала. Незадовго до смерті поет з гіркотою зізнався лікарю: “Пішла моя творчість за водою”.
16 вересня 1967 року серце видатного майстра слова зупинилося. Його поховали на Байковому кладовищі в Києві.
Висновок
Павло Григорович Тичина – постать воістину трагічна й неоднозначна в історії української літератури та культури ХХ століття. Його життєвий і творчий шлях – це відображення всіх складних перипетій і суперечностей доби, в яку йому довелося жити і творити.
Тичина увійшов в українську поезію на початку минулого століття як сміливий новатор, творець нової поетичної мови, співець краси світу й людських почуттів. Його ранні збірки “Сонячні кларнети”, “Плуг”, “Замість сонетів і октав” стали етапними, засвідчили небачений раніше злет поетичного генія. Синтез слова, музики й живопису, органічність і природність образів, душевна чистота й щирість його лірики зачаровували сучасників і нащадків.
Водночас Павло Тичина жив у страшні часи утвердження й розгулу тоталітарного більшовицького режиму, який нещадно ламав і знищував все, що не вкладалося у прокрустове ложе його ідеології. Щоб фізично вижити й мати можливість творити, Тичині довелося йти на компроміс із власним сумлінням, писати твори на догоду владі, прославляючи партію та її вождів. Це не могло не позначитись як на якості його пізньої поезії, так і на ставленні до нього колег і читачів. Багато хто сприйняв це як зраду і відступництво.
Проте, віддаючи данину кон’юнктурі й тискові несвободи, Тичина навіть на державних посадах намагався робити все можливе для збереження й розвитку української культури й освіти. Очевидно, не маючи змоги реалізувати себе повною мірою як поет, він сподівався бути корисним своєму народові бодай у цій іпостасі. І його зусилля в цьому напрямі були вагомими й незаперечними.
Відтак феномен Павла Тичини в українській літературі лишається складним і неоднозначним. Кожне покоління відкриває його для себе по-новому. Безперечно одне: він був Поетом від Бога, і його геніальні ранні твори – то неоціненний скарб нашої культури. А пізній період життя і творчості митця – трагічне свідчення згубності тоталітарного режиму для людини і суспільства.
Вивчення творчого доробку Павла Григоровича Тичини, осмислення його мистецької та громадянської позиції дає розуміння неповторності кожної особистості, її права на власний вибір, а також застерігає від повторення трагічних помилок минулого. Тож нехай шлях великого поета буде для нас уроком і натхненням – шукати й знаходити своє справжнє призначення, залишатися вірним своєму таланту й покликанню попри всі випробування долі.